ye-logo.v1.2
26 Листопада, 2020

Загіпнотизована совість

Суспільство 1078
Фото: vk.com

З Городка до Левади дорога недалека. Бувало зайдеш в автобус і там прилаштуєш сумки, поки сам вмостишся, то й вже райцентр або рідна хата.

 Скільки там тієї їзди? Особливо, літом добре. Хоча шлях і потребує нагального ремонту, але час збігає непомітно, і на вибоїни чи калабані не звертаєш уваги. Взимку трохи гірше. Але люди, попри все, вирушають до міста. Хто в лікарню, а хто на базар. Кожний має якісь справи. Знічев’я, так, аби не давати спокою ногам, ніхто не мандрує.
Ось взяти би, до прикладу, Івана Мусійовича. Йому цього року має виповнитися сімдесят. Попри солідний вік пенсіонер ще виглядає ого-го. Дай Боже кожному так триматися. Міцна статура, тверда хода, світлий розум. Все життя махав молотком – був ковалем у колгоспній кузні. Тепер інколи жартує: «Коли ляжу в домовину, то покладіть збоку інструмент. Може, знадобиться. Якщо потраплю до пекла, то буду клепати котли, в яких кипить смола. А коли - до раю (хоча це лише мрії), то лагодитиму ворота, біля яких стоїть святий Петро».
Добре жартувати, аби не хорувати, – сміється дрібненько, ніби сиплеться горох по долівці, вірна подруга, дружина Марія.
Нещодавно дідусь несподівано виявив у собі загадкові здібності. Прожив багато років, а ні сном, ні духом не віда, що може гіпнотизувати людей. Правда колись, у двадцять років, своїми словами, поцілунками та обіймами приворожив Марію. На все життя. От сила!
Півстоліття тримаються разом, в дні спокою і неспокою, йдуть по життєвій дорозі.
Якось він отримав повідомлення із райцентру, що в його пенсійній документації помилка. Треба прояснити ситуацію. Зібрався. Марія поправила комір новенької сорочки, котру купила заздалегідь. На всякий випадок. Аби потім поспіхом не гасати по крамницях. Поки вони не думають про сумне, але одяг і взуття мають бути під руками.
Бризнув одеколоном аж в хаті запахло.
– Йой! Задушитися можна, – сказала дружина. – Дивися там в Городку, аби ворожки не вкрали.
На зупинці людей зібралося багато. І коли під’їхав автобус, то всі юрбою кинулися до дверей. Спритнішими були молоді. Особливо хлопці. Вони розштовхували старих і малих, жінок і дівчат. Квапилися, аби якомога швидше заскочити в салон і вмоститися у кріслі. Йшли по головах. Хтось сварився. Хтось кричав від болю. Плакала дитина. Сільська орда приступом брала транспорт. Жодний не хотів стояти до міста.
– Зайдуть усі, – старався навести порядок водій.
Марно.
Іван Мусійович подав шоферу гроші і міцно вхопився за бильце крісла. Всі місця були окуповані молодиками. Навіть ті, котрі згідно з правилами, відведені для інвалідів.
Пенсіонер затримав погляд на одному, другому. Односельці відводили очі. Потім заплющували очі і, ніби за помахом палички ілюзіоніста, засинали. Вони не спали, лише вдавали.
Поки їхали, ніхто не спромігся підвестися і поступитися місцем старій людині. Совість дрімала разом із дужими парубками.
Важка і майже невиліковна хвороба взяла в полон молоде покоління. Прогалини у вихованні, як з боку батьків, так і з боку школи, дають негативні наслідки. Саме від цього, кожна стара і немічна людина, в транспорті та громадських містах, стає заручником власної слабкості, боязні.

Михайло СОЛОВЧУК, Городоцький район.

Коментарі:

До теми

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую