ye-logo.v1.2
27 Лютого, 2020

Квітка щастя

Суспільство 1884

- Здурів хлопець! Зовсім голову замакітрила та Оксана! - бурчала Ликерія, зиркаючи на сина.

 - До чого тут Оксана, мамо? - невдоволено нахмурив чоло Пилип.
- А то я не знаю, що заради неї і в вогонь, і в воду підеш! Я вік прожила, щось таки кумекаю у сердечних справах.
- Облиште ці розмови. Давайте, кажу, мені вербну свічку, і я піду. Вечоріє вже...
Зітхнула мати, пошаруділа за іконами рукою, дістала велику воскову свічку із Вербної неділі й подала синові. Парубок узяв її, поклав у торбину, накинув наопашки легку свитку, перехрестився до образів та й попрямував до дверей.
- Краще б із друзями пішов до річки, де вся молодь збирається, через вогонь пострибав би. Може там попідсмалював би п'яти, і не захотілося б валандатись бозна по яких хащах. Та й хто там знає, цвіте та папороть чи ні! Викинь із голови дурниці, - Ликерія зробила останню спробу зупинити сина, але той так гнівно глипнув із-під лоба, що запнулась на півслові й мовчки провела його до воріт.
- Ти ж там хоч будь обережний. Он колись Гаврило старий теж ходив цвіт папороті шукати, то три дні потому блукав лісом, нечиста сила водила, мало в болоті не втопився. Якби не люди із сусіднього села, то не відомо, чи й живим би додому повернувся...
- Я ж не Гаврило!
Пішов. Тільки курява задиміла слідом. Ще й насвистує щось безтурботно... А в матері серце заходиться зі страху. Ой, що ж то буде? Господи милосердний...
Як пішов на війну її Семен, то залишилась із малим сином на руках. Зранку до ночі важко гарувала, аби не вмерти від голоду. Так і вижили. І хоч чоловік додому не вернувся, але зуміла сама виростити сина. Он який красень! Дівки за ним аж умлівають. А він так закохався у ту попівну, що туман очі хлопцеві застилає. Що в тій Оксані такого особливого? Дівка - як дівка. Є й кращі в селі. Та що тут поробиш? Серцю не накажеш...
Рік тому заходився Пилип нову хату ставити. Хлів полагодив, молодого коня купив. Ні хвилини на місці не всидить, робота аж горить у вправних руках. Вже й сусіди заздрісним оком зиркають на молодого господаря, як він впорядковує своє обійстя. Все дбає, аби було куди молоду дружину привести. Тішилось материнське серце аж до сьогодні...
Зранку ні сіло, ні впало заявив, що йде у ніч на Івана Купала цвіт папороті шукати, бо почув від знаючих людей, що хто зірве ту чарівну квітку, то весь вік щасливим буде, бачитиме скарби заховані і розумітиме мову усього живого на землі. Спершу Ликерія сміялась, думала, що жартує. А як побачила, що збирається в дорогу, то й перелякалась. Що вже тільки не казала йому, аби передумав, та все даремно! Затявся на своєму і край...
Пішов, а вона очей склепити не може, бо сон начисто відняло. Вийде на вулицю, постоїть біля воріт та й знову до хати зайде. От недаремно люди кажуть, який батько - такий син. Колись її Семен як упреться на своєму, то хоч кілка на голові теши, однак буде так, як він каже. Раніше такого за Пилипом не помічала, а сьогодні аж мову відняло, коли став перед нею з насупленим чолом і зиркнув так, як колись чоловік не раз дивився. Викапаний батько! От, як кажуть, вродися та вдайся...
...Пилип ступав м'якою сосновою глицею, що товстим килимом укривала землю, й вдихав солодкий аромат живиці. Поспішав, бо сонце невблаганно скочувалось до обрію. Золотаве проміння ще подекуди тонким павутинням спліталось між віттям дерев, але в лісі вже гуляли ледь вловимі сутінки.
Нарешті минув Панське болото, як називали його старожили (казали, що колись у ньому втонув цілий обоз разом із паном), і попрямував до гущавини, де тихо шурхотіли стрункі високі сосни і перешіптувались молоді дуби, залицяючись до тонкостанних осик. Біля підніжжя дерев густо вкривала землю мереживом листків ясно-зелена папороть.
Хлопець запримітив затишну місцину й вирішив там розташуватись. Дістав із торбини свяченого ножа, старого потертого молитовника, святу воду, вузлика із маком-видюком, розклав усе це на землі, окреслив себе великим колом за допомогою ножа, посипав хрест-навхрест маком, покропив водою, запалив свічку й став читати молитви.
Сонце зовсім зникло із виднокола, і ліс занурився у темряву. Ще й хмари раптово вкрили небо, не даючи змогу місяцю пробратись на волю. Пилип ревно молився. Був навчений, що опівночі папороть спалахне вогненним цвітом, і треба швидко ту квітку зірвати й заховати в пазуху. Але для цього треба гідно вистояти у двобої із нечистою силою. Казали, що ввижатимуться такі страхіття, що волосся дибки ставатиме, будуть гукати голосами рідних, перетворюватись на друзів, але ні в якому разі не можна зважати, бо інакше не лише не здобути заповітного цвіту, а й голови не зносити...
Скільки минуло часу - не знав. Стомлені очі стали злипатися від сну. Вмився святою водою, аби прогнати дрімоту й додати сили. Раптом десь зовсім поруч пролунав крик:
- Пилипе! Пилипе, де ти?! Аго-о-ов!!!
Аж здригнувся від несподіванки. Ну, це вже нечисть вийшла на двобій! Дзуськи! Не для того він сюди прийшов, щоб так швидко здаватися.
- Ой, Пилипе! Ряту-у-уй!
Бач, як старається гидь чортова! Це ж треба так подібно Оксанчиним голосом гукати!
- Пилипочку! Тону!
Той зойк пройняв до самого серця. Не витримав, підхопився й став, як укопаний. У цю ж мить важка хмара посунулась на край неба, і місяць ясним сяйвом залив усе навколо. Пилип відчайдушно помчав у бік Панського озера, звідки линув крик про допомогу. За кілька кроків до нього помітив маленьку постать, що виразно біліла неподалік від берега.
- Оксаночко, ти це чи ні?
- Ох, нарешті! Я гукала, кричала, думала, що тут і смерть мені буде... Чого ж ти так довго не йшов? Подай швидше руку, бо затягує.
Вона стояла по пояс у багнюці й боялась навіть поворухнутись, щоб не поглинула безодня. Пилип підійшов до краю берега й сторожко простягнув руку дівчині. Але раптом роздумав і відсмикнув назад.
- Перехрестись, аби я повірив, що ти праведна душа!
- Що ти верзеш, дурню?!
- Хрестись кажу!
Ледве стримуючись від гніву, Оксана осінила себе хресним знаменням і сердито просичала:
- Сам ти рогатий-хвостатий! Поперся в ліс, як вжалений у зад, ще й я, дурна, слідом помчала, щоби відмовити від нерозумної затії. Знала б, що такий пришелепкуватий, не пішла б...
Схаменувся Пилип, ухопив дужими руками величезну ломаку і подав їй, аби хапалася.
- Не дістаю рукою. Тримайся за палицю...
Незабаром врятована й вимазана болотом дівчина стояла на березі...... Ликерія бовваніла біля воріт і не зводила очей зі шляху. Нарешті вигулькнуло дві постаті. За якусь мить побачила затьопану брудом Оксану і усміхненого Пилипа.
- Мамо, дайте майбутній невістці теплої води. Не піде ж вона так додому...
- А де ж це ти, доню, так забруднилась? - здивувалась жінка.
- Вашого сина по лісах шукала. Була б втопилась, якби не почув, що кричу.
- Чи ж я тобі, сину, не казала, що дурне діло затіяв?! Щастя йому, бачте, захотілося пошукати! Знайшов?
- Певна річ, що знайшов! Замурзане, правда, але ж гляньте, мамо, яке гарне! Усі троє розсміялись, і Ликерія нарешті полегшено зітхнула...
Відшуміло радістю весілля. За кілька літ двір заквітував під дбайливими руками молодої господині. Тож старій Ликерії нічого більше не лишалось, як сидіти на лавочці під старою грушею та бавити кучерявого ясноокого онука, розповідаючи йому казку про те, як один парубок щастя шукав...

 

Ірина ЯСІНСЬКА.

 

Коментарі:

До теми

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую