ye-logo.v1.2

Крила щастя

Суспільство 5373
Фото: masterok.livejournal.com

Сонце сідало за обрій. Маленькі пухнасті хмари закрили його частинку, але та, більша, відкидала на них яскраві помаранчеві, рожеві кольори.

 Здавалося картина ця намальована чудовою рукою митця, який не пожалів яскравих тонів своїх фарб. Частинка, не закрита хмарами, сяяла неймовірним блиском, ніби відполірована річ ювеліра. Такі золотисті відтінки, сріблясті, оксамитові. Невже цей митець називається так скромно, одним лише простим словом – природа?
Вона не забула додати до всієї цієї картини маленькі дві плямки у самому центрі сонця. Це були дві чайки, які плавно летіли, розмахуючи своїми крильми, злітаючи то вгору то вниз, швидше чи повільніше. Вони не знали кордонів, могли доторкнутися соленої води кінчиками свого пір’я, чи поринути у безкінечне небо із пропливаючими на ньому жовтогарячими хмарами.
Одна птаха опустилася так низько, що її відображення розбилося на багато дрібних шматочків у воді, які, ніби, склавши одне ціле, відбили душу морської чайки, її легкий політ, насолодження цим польотом й волею...
А й справді, що потрібно для крилатих, щоб відчути волю? Нічого, тільки не полінуватися злетіти вгору. Найголовніше для них: розкрити крила, зробити подих і…, а далі ти вже вільний від земних турбот.
Шкода, що ми, люди, не птахи, але це не означає, що від нас закриті секрети природи, що ми не літаємо. Злетіти ми можемо хоч в цю мить, але боїмося розправити свої крила і вдихнути на повні груди. Проблема в тому, що ми не бачимо своїх крил, а отже й не віримо в них. Не віримо в те, що кожен наш вчинок – не важливо який, дрібний чи ні – додає до наших крил пір’їнку до пір’їнки, або спалює їх.
Як кажуть, ми вчимося на своїх помилках, щоб у майбутньому їх не повторювати. Такі «помилки» не знищують наші людські крила, а, навпаки, роблять їх міцнішими. Жаль що через страх, через вагання, наші крила обпалюються і попелом, обсипаються на землю, прив’язують до неї і не пускають у небо.
Потрібно вчитися у птахів. Вони летять і не думають, що раптом політ обірветься. Птах ніколи не відчуває страху висоти, він вірить у свої крила і у міцність свого пір’я.
…Чайка продовжувала летіти над морем, але раптом розвернулася і поринула в інший бік, до сірої скелі, що виступала з-поміж інших.
З наближенням до скелі, на ній зростали дві постаті — велика і менша.
Старша дівчина сиділа на камені, обхопивши свої коліна ніжними руками. Вона щось розмірковувала, дивлячись на хвилі, що розбивалися об гостре каміння, утворюючи білу піну.
Поряд з нею, на самому краєчку скелі сиділа менша дівчинка. Вона мрійливо вдивлялася в далечінь. Страх дівчинку не охоплював, вона дивилася далі, високо піднявши підборіддя. Спочатку її бірюзові, як морська вода очі, слідкували за чайкою, але коли та зникла, просто щось розглядали. Може, пропливаючі кораблі, може хвилі, а може сонце, яке її зацікавило своїм кольором.
Дівчинка підперла голову долонею, на яку розсипалося її пишне, біле волосся. Вона дивилася і бачила не просто море, а щось нове для себе, незрозуміле і захоплююче.
Тишу розірвав її легкий, немов вітерець, голос:
– Ти знаєш, що таке щастя?
Дівчина відірвала свій погляд від хвиль і на мить подивилася у глибину душі цієї білявочки – у її очі.
– Я… мені не доводилося відповідати на таке питання, але, по правді кажучи, якби мені задали його раніше, я б не змогла дати відповідь.
Вона затихла. Як же пояснити маленькій дівчинці таку складну річ. У думках вона була як герой, але на словах ніби боягуз, тож нічого не втямила, що сказати.
– Ну так що це? – знову задала те ж саме питання крихітка.
Дівчина у відповідь ледь помітно здихнула:
– Ну знаєш, щастя це як – вона задумалась над своїми майбутніми словами, але вони самі поринули з вуст, — ну це як…бачиш отой корабель? Щастя як корабель, воно далеко від нас, але плисти нам до нього не треба. Щастя саме до нас прийде.
Над ними пролетів метелик із прозорими крилами.
– Щастя, наче метелик. Його не можна шукати, за ним не можна бігати, інакше воно від тебе втече, віддалиться, – вона простягла свою долоню і плавними рухами почала ловити метелика, який все вище і вище піднімався вгору, – якщо ти будеш продовжувати так робити, воно може взагалі зникнути.
Дівчина зробила ще один рух і комаха піднялася вище й пропала в далині.
– Але якщо заспокоїтися, подумати: «Все, досить шукати щастя», воно тихо і не помітно сяде тобі на плече, зігріваючи його.
Дівчина затихла, голос обірвався…
«Виростеш, зрозумієш мої слова», – подумала вона.
Білявочка, замислившись над почутим, знову дивилася на сонце, що майже сховалось за обрій. Вона усміхнулася, а на її плечі непомітно сів метелик із прозорими крилами.

 

 

Наталя ТОВКАЙЛО

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую