Кохання з першого погляду

 Влітку успішно склала іспити і стала студенткою педагогічного вузу. Колись буде вчителькою, викладатиме рідну мову і літературу.
Але до того було ще далеко. Ніхто з батьків не міг передбачити як складеться життя в доньки.
- Добре вчися! – давав останні настанови батько. Тягни на червоний диплом.
- Будь обачною, доню! — долучалася до бесіди мати. – Місто – не село. Там чимало є зваб.
- Все буде о'кей! – відповідала, сяючи білозубою усмішкою. Молодість вимагала свого.
Поїхала. Залишився сум в хаті. Різні думки, переважно, невеселі, обсідали батьків. Вони хотіли єдиній дитині лише щастя. Отож і молилися, щоб Бог його дав.
Впродовж зими тато кілька разів їздив до студентки. Відвозив їй мамині смаколики. Давав чимало грошей. Так що Марині не було чого Бога гнівити. Мала все. Одягалася, не гірше коліжанок із заможних сімей, і голодна не ходила. Рідним віддячувала добрим навчанням. На третьому курсі за нею почав упадати хлопчина спортивної статури. Вони познайомилися на студентській вечірці. Марина декламувала інтимну лірику модного поета. Були гучні оплески і багато квітів. Букет чудових троянд підніс незнайомець з буйним чубом. Каштанове волосся хвилями падало на широкі плечі. В його погляді відчувалася воля і сила.
- Я схиляю перед тобою коліна і голову. Чудово сказав і міцно потиснув руку. Забажав зустрітися. Сказав, що має власне авто, і вони могли б покататися містом. Звичайно, коли в неї буде вільний час і бажання.
Ростислав виявився надто настирливим. Такий мав характер – якщо щось сподобалося, то мало бути обов’язково його. Якось захотів дорогого годинника і батьки були змушені купити. А коли не виконають забаганку, то кидає науку. Недавно знову закомизився – накинув оком на “Лексуса” і поставив питання руба: “Або авто і вуз, або до побачення Альма-матер”.
Тато з мамою не перечили. Відомі бізнесмени для сина не шкодували грошей.
Тепер парубок прагнув знайти підхід до вродливої сільської дівчини. Думав, що це йому вдасться без жодних труднощів. Вечір-другий, і вона розстане, як віск. Та не тут то було. Маринина непоступливість починала бісити залицяльника. Дарував презенти, квіти. Кілька разів відвідували ресторан і дискотеки. Марно. Лід не скресав. Наближався його день народження. Заздалегідь спланував, кого має запросити. Стосовно напоїв і харчів, то була справа предків.
Дівчина не горіла бажанням веселитися в чужій компанії, на заміській фешенебельній дачі. Та він вмовив, і вона поїхала. Навіть не пошкодувала частину стипендії і купила сорочку та імпозантну краватку.
Приймаючи дарунок, Ростислав пожартував: “Натяк твій добре зрозумів. Це вже починається підготовка до весілля”.
- Не кажи гоп! – відповіла Марина. Він промовчав. Мабуть, зрозумів, що бовкнув щось недоречне.
На іменинах горілка та вино текли рікою. Десь опівночі їй стало недобре, захотілося відпочити. Чи то втомилася, чи так подіяло вино. Ніби й небагато пила, а голова крутилася, наче довго кружляла на каруселі. Все пливло перед очима. Ростислав завів до кімнати. Розстелив постіль. Накрив її ковдрою. Заснула. Скільки спала – не пам’ятає. Що коїлося з нею, з її тілом — також не відала. Бо коли побачила свій одяг на підлозі, а збоку сопів хлопець, то все зрозуміла. Він скористався її слабкістю і домігся того, чого довго прагнув. Стало гидко. Захотілося плакати. Кричати. Просити допомоги. Та було надто пізно. Мовчки зсунулася з підступного ложа. Нечутно одяглася і вийшла надвір.
Відтоді минуло кілька місяців. Марина поки що нікому нічого не говорила, тим більше рідним. В жіночій консультації повідомили, що вагітність, проходить нормально, так що майбутній мамі хвилюватися нічого.
Ловеласа відшила кількома грубими словами. Після чого більше не бачила. Не обмовилася і про те, що матиме від нього дитину.
Через півроку, коли стало неможливо приховувати живіт, покинула заняття, поїхала додому. Про те, що почалося в сім’ї, нічого й говорити: сльози, крики, прокльони. Зігнула голову і терпляче зносила образи і штурхани. Мовчки спокутувала свій гріх.
Минуло ще кілька місяців і Марина народила дівчинку. Назвала так само, як і бабусю. З появою маленького голосистого створіння в родині став поволі згасати вогонь сварок. Життя набувало нових обрисів.
З роками Маринина пригода стала забуватися. Ніби нічого й не сталося. Донька спиналася на ноги. Бувало, ходить назирці за бабусею і все: „Ба, ба, ба”. Стара бере на руки. Горне до себе. Обціловує. Як-не-як, таки своя рідна кров. Може колись подасть кухлик води. Якби Господь дав, то і на весіллі внучки не завадило б погуляти. В доньки не склалося, обпеклася, то, може, пощастить їй.
Шофери-заробітчани торгували в селі жомом. Сім’я мала корівку-годувальницю. Отож і собі захотілося придбати тварині соковитого корму. Замовили одному чоловіку. Він не відмовився.
Через два дні вщерть навантажена машина загуркотіла під хатою. Коли довелося розраховуватися, водій сказав:
- Так, як з вас, то беріть жом задурно, — поглядаючи на Марину. Біля неї стояла дитина і дивилася на чужого дядька.
- Ні, що ви! – казала, протягуючи купку грошей. – Ми що бідні, по-вашому.
- І раптом... виходь за мене заміж, — випалив, як з самопала. – Я буду добрим чоловіком і батьком.
Це було, наче грім серед ясної днини. Марина настільки розгубилася, що аж гроші випали з руки. Дитина збирала гривні і тицяла мамі в правицю.
- Завтра чекайте старостів, - сказав шофер і поїхав на цукровий завод. Не минуло й тижня, як вона з донькою перебралася жити до шофера.
Пройшов рік, Олексій кохає свою дружину і щоразу зізнається їй у своїх почуттях. Маленька Леся обожнює свого татуся, адже він найкращий від усіх татусів на світі.

Михайло СОЛОВЧУК.