ye-logo.v1.2

Анютка-Незабудка і чудернацька наука

Суспільство 2353
Фото: alfaday.net

Знайомтесь! Перед вами – Анютка. Називали її Незабудка, бо забути про себе вона не давала ніколи.

 Щомиті вона нагадувала про себе то співами, то вигуками, то грюканням розбитого посуду. Словом, увесь день клопоталася, як могла. Ще й виховувала двох песиків : Біма і Чапу. Виховувала власним прикладом. Показувала, як не треба робити. Щовечора мама розповідала їй казки і намагалася чогось навчити, а дівчинка милувалася зорями, ясними, як її блакитні очиці, чи виглядала корівок. Словом, ловила гав. Досить швидко Анютка-Незабудка проявила здібності до магії. Вона могла зробити з мухи слона, здійняти бурю в склянці води чи дістати нізвідки олівець і розмалювати в кімнаті стіни. Володіла телепортацією. Одні речі в неї зникали безслідно, а інші з’являлися в її руках, як далеко їх не ховай. А ще вона знала чарівне слово Піпі, яке змушувало тата і маму летіти до неї зі швидкістю ракети. От і вирішили батьки віддати її до академії магії, де самі працювали. Це був не якийсь там Хогвардс чи Тібідохс, а ЗОШ №124-А ! З перших днів навчання Анютка- Незабудка творила дива. Вона зуміла порвати новісіньку шкільну форму в трьох місцях. Знайшла собі й друзів : Хлопчатко-Вовчатко і Танюшу-Гаврюшу. Разом вони з задоволенням відвідували уроки зіллєваріння бабусі Травниці, яка добре зналась на цілительстві. Вчителька одразу відмітила їхнє вміння варити воду і сипати сіль туди, де треба цукор. Одного дня мозковий центр невгамовної трійці, тобто Танюша-Гаврюша, глибоко задумалася.
- Ми на уроках займаємося невідомо чим. Давайте зваримо таке зілля, яке нам дійсно потрібне. Хлопчатко-Вовчатко, от ти що собі хочеш?
- Мені головне, щоб зілля на смак було, як вареники, — замріяно усміхнувся хлопчик.
- А я хочу таке зілля, щоб вирости і діставати до високих полиць, де мама ховає найцікавіше, — оживилася Анютка-Незабудка.
- Отже, вирішили. Після уроків ідемо в ліс за травами, — оголосила Танюшка-Гаврюшка. А щоб було не так страшно, взяли з собою ще й песика Чапика. Він був хоч і маленьким, але сміливим. І лише в гущавині лісу діти зрозуміли, чому їх не пускали до лісу. Там було темно й холодно, а з кущів визирали хижі вовчі очиська! Хоробрість песика Чапика теж десь поділася, і він прожогом кинувся до печери. Налякані діти побігли за ним.
У печері жила справжнісінька чаклунка.
-Ай-яй-яй. Дітлахи, дітлахи. Ви прийшли сюди і навіть не уявляєте, як за вас хвилюються ваші батьки, – лагідно сварила маленьких дослідників лісова чарівниця.
Дітям стало соромно, проте вони так хотіли знайти те зілля росту!
-Ой! Як би я хотіла знайти таке зілля, щоб повернутися в прудконоге дитинство. Коли не допікають старість і хвороби, а попереду — все життя. Час такий швидкоплинний, не варто його підганяти, — зітхнула чаклунка.
- У мене нема того зілля, яке ви шукаєте. Проте я маю дещо цінніше. Ось квіти чемності, квіти турботи, квіти вдячності. Даруйте їх частіше своїм близьким, і вони ніколи не зів’януть.
Ось тут наші діти й задумалися. Усмішка мами — ось справжнє чаклунство. Як часто дбають про нас батьки. Чи не час подбати і про них? Зрештою, зілля діти так і не зварили. Прийшли додому пізно, але Анютка- Незабудка подарувала мамі цілий оберемок квітів і вибачилась перед нею.
- Я розумію, що ти хвилювалася і обіцяю більше ніколи не йти з дому без пдозволу.
Звісно ж, материнське серце все прощає. Мама пробачила свою Анютку.
- Ти вже така доросла, моя дівчинка! Адже дорослий не той, хто високий. А той, хто визнає і виправляє свої й чужі помилки.

Ольга ПІНЧУК.

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую