Моє життя – мій біль

 Ви, напевно, чули анекдот, у якому чоловік на суді, що розриває шлюб з дружиною, просить залишити йому квартиру і машину, а жінці «віддати найдорожче – дітей». Це про мене анекдот. Я пережила означену ситуацію, коли довелося багато років тому піти від чоловіка з двома малими діточками на руках, а нажите спільно майно довго ділити в судах, домагаючись, щоб віддали хоча б найнеобхідніше – дитячі і мої особисті речі. Це так свекруха постаралася, справа була її рук. Безхарактерний, м’якотілий мій колишній чоловік не міг протистояти злій волі своєї матері. В результаті я опинилася на вулиці з дітьми (стояла сувора московська зима), добре що чужі люди прихистили. Переїхала в Україну, до своєї неньки в село, а пізніше змогла купити таке-сяке житло на околиці Хмельницького.
Та що там вже про це згадувати, давно те все відбувалося, як то кажуть, і травою поросло. Зачерпнула я з дітьми добрий ківш лиха. Добудовувала і робила ремонт у будинку, безкінечно в позичках і кредитах. Заміж більше не виходила, все життя присвятила синам. А вони росли різними. Старший – добрий, слухняний, моя втіха і радість. А молодший…
Ще маленьким Женя, молодший син, завдавав великих проблем. Він дуже тривожно спав, плакав ночами, бачив уві сні кошмари. Так продовжувалося майже десять років. Будучи в той час далекою від церкви і від Бога, я повела дитину, за порадою знайомих, до бабки. Через кілька «сеансів» син і справді вже спокійно спав, але в нього почалася ціла низка найнеприємніших пригод, серед яких була втеча з дому, крадіжки, груба поведінка. А виріс – ще гірше стало. Почав пиячити, влаштовувати в хаті дебоші, навіть руку піднімав. Не раз мені згадувалося, як свекруха, прощаючись з онуками, взяла малого Женю на руки, погладила дитячу голівку і пристрасно вигукнула: «Один ти, мій онученьку, не покинеш бабусю!…» Тепер розумію, що ця жінка зналася на чорній магії, вміла наводити вроки, і була дуже недоброю. Та Бог їй суддя! Пізніше вона гірко поплатилася за свій гріх, коли судили її за службовий злочин і виселили за межі Москви, конфіскувавши все майно…
Сини виросли, здобули освіту, одружилися. І знову з молодшим біда. Він оженився з гарною дівчиною, обоє були дуже молодими і нерозумними. Жили в батьків дружини, часто сварилися. Будучи вагітною другою дитиною, невістка вигнала мого сина і одразу ж прийняла в дім коханця. Від нього згодом народила третю дитину… Син до дітей, а я до своїх онуків ходили, немов якісь злочинці: колишні родичі усіляко перешкоджали зустрічам, влаштовуючи майже щоразу «дикі сцени» з обзиваннями і прокльонами. Найгіркіше в цій ситуації було те, що травмувалася дитяча психіка, адже діти – невинні ангели, і їм чужий світ дорослих з його ненавистю. Чи треба казати, яких недобрих слів навчали діток мої свати і невістка, щоб називати ними свого рідного тата і мене, бабусю…
Час минув, я тепер ревно відвідую церкву, молюся і вдома, щоб Господь простив усі наші гріхи, навів на розум. Молодший син за моїми молитвами, а більше – в результаті молебнів і вичиток одного монаха, перестав пиячити. Він повернувся до своєї дружини, народилася ще одна дитина – дівчинка… Але якщо Женя якось «реабілітувався» перед своєю сім’єю, помирився з дружиною (хоча розумію, йому, як нікому, тепер важко), то мене її родичі продовжують шельмувати і не пускати до дітей. Лають, погрожують усіляко. За що? За те, що усе життя, важко працюючи, піднімала, як могла, дітей на ноги?
Збіжить ще багато чи мало часу – цього не знаю, але вірю, що Бог змилується наді мною і наверне на розум моїх кривдників. Якби молодою я знала те, що знаю зараз! Не можна нікого проклинати, треба всіх пробачати і в міру сил – любити. Будь-яке зло, образа повертаються бумерангом на голову тих, хто їх пустив! Повірте, люди…

Записала Людмила РУДКОВСЬКА.