Прощання зі старим життям

 Здавалося, йому немає ні кінця, ні краю. Тягнеться ген-ген в далечінь і зливається на горизонті з небесною блакиттю. І неможливо відрізнити, де закінчується земля і, де починається небо. Так, урожай цьогоріч буде чималий. Вона, добре знається на аграрній справі. Скільки тих полів довелося відвідати за роки своєї роботи. А все ж щось дивне відбувалося тут зараз з нею. Душа хотіла співати, мов соловей, що примостився вчора на гілці розлогої груші і виспівував свою сонату протягом літньої ночі.
Господи, як вона сумувала за такими ночами у селі, коли можна чекати світанку з прочиненим вікном, крізь яке до кімнати нечутно заходить легка прохолода з річки, коли можна слухати-заслуховуватися співом птахів коли повітря наповнене терпким ароматом скошеної трави та медовим запахом матіол, що розпустилися під вікном. Господиня тієї оселі, де зупинилася Міла, баба Надя розповіла, що ці водночас прості та витончені квіти, садить в квітні, і підсіває протягом наступних двох місяців, отоді вони, коли поталанить, цвістимуть аж до перших жовтневих приморозків. Міла вдихала той медовий запах на повні груди і хотіла розчинитися у ньому, запам’ятати та ввібрати в себе до найменшої краплини. І спалося їй особливо солодко…
Вона керувала філією одного з престижних банків. Вони часто співпрацювали з аграріями, котрі забезпечували країну хлібом. Видавали кредити, аби вчасно хлібороби могли покласти зерно у пухкий грунт та своєчасно зібрати врожаї. І ось у ці серпневі дні їй довелося перервати відпустку і їхати у далеке село, аби переконатися, що місцевому колгоспу можна давати кредит, що борг буде повернений.
Зараз вона стоїть посеред безкрайої хлібної ниви, де їй треба знайти місцевого очільника господарства. Кирило Данилович (як солідно звучить) уже третій день уникав зустрічі з нею. То він на полі, то на фермі, то в районі на нараді. Їхнє перше знайомство відбулося навесні. Вона була гостею у його володіннях, коли брав позику на посівну. Тоді переважна частина землі була ще чорною, і лише де-не-де виднілися сходи озимини. Їхнє знайомство важко назвати приємним чи особливим. Зустрілися в полі. Розмову перебивав раз за разом шум потужних агрегатів, що плавали полем, орючи і сіючи, проте усе вирішили за дві години, і вона повернулася у місто. Лише часом, як згадка про поїздку, їй снився Кирило Данилович, і вони завжди гуляли золотистим пшеничним полем, тримаючись за руки. Міла гнала ці думки від себе. Чоловікам не довіряла. Останній роман закінчився повною її поразкою. Умудрилася закохатися в одруженого чоловіка. Їхні пристрасні двогодинні побачення кілька разів на тиждень повністю влаштовували його, бо відпочивав від проблем на роботі, сімейних буднів. Вона була для нього такою собі тихою гаванню, де вона віддавала все і не отримувала нічого натомість, крім скупих чоловічих пестощів, після яких він швидко приймав душ і поспішав до родини. Вона ж залишалася наодинці в чотирьох стінах розкішної квартири, де з кожного куточка дихала самотність. Тому вона поставила коханця перед вибором. І він зробив його не на її користь. Отож, чоловікам у її житті місця не було. Вона давно усе для себе вирішила. І правилу цьому не зраджувала протягом двох років.
…Загуркотів комбайн, розчиняючись у далині. Сонце яскраво світило їй у вічі, і тому вона прикривала їх долонею, намагаючись вловити хоч якусь ознаку ще чиєїсь присутності. Кирило Данилович стояв вдалині на протилежному боці поля, біля невеликого лісочка. Міла змогла розгледіти його рябу сорочку та закочені по лікоть рукава. Здавалося, що він дивився прямісінько на неї. І через відстань відчувала його пронизливий насмішкуватий погляд зелених очей, як вода у місцевому озері. Їй на мить захотілося пірнути в їхні глибини і тонути, не прагнучи спасіння. Що за думки? Вона таки перегрілася на сонці.
Міла зняла босоніжки і ступила босими ногами на землю. Крок за кроком, обережно ступала щедрою нивою, відчуваючи кожну грудочку. Сарафан розвівався і зачіплювався за колосся. Вона наближалася до нього. Цього разу Кирилу не втекти. Вони були майже однолітками. Проте вона знала, що у нього є дружина і діти. Чомусь позаздрила його обраниці. Мабуть кохає, коли мають двоє дітей. Мабуть, робить її щасливою. Від тих думок якось боляче стиснулося серце..
Вітер сильно дув дівчині в спину, ніби підштовхував до нього. І їй захотілося бігти. Відчула себе птахою, жайвором, що злітає високо в небо… Він спокійно стояв і крутив у руці кілька колосків, коли вона задихана присіла біля його ніг. Хапала ротом повітря і не могла надихатися. Її щоки розчервонілися, а губи пересохли, груди здіймалися раз за разом, ловлячи ароматне повітря… І що дивно, коли вона нарешті підвелася, то зустрілася з поглядом Кирила. Це був погляд хижака, що побачив свою жертву. Його очі стали темними, як озеро перед грозою, а всередині палахкотів вогонь. Вона не розуміла, що з нею відбувається. Захотілося, щоб він поцілував її, притис до себе, повалив на вим’яту пшеницю і засипав тіло пестощами… Він, ніби читаючи її безсоромні думки, обійняв руками її стан і підняв високо-високо, а вона розкинула руки, ніби хотіла дотягнутися до неба. Він кружляв дівчину по полю декілька хвилин, а потім поставив на землю і, зазирнувши в очі, припав з гарячим поцілунком.
Вони лежали на золотому полі, дивлячись в безодню блакитного неба. Він обійняв її рукою за плечі, сильніше притискаючи до себе. Під її голову він підставив своє плече. Запах чоловіка з домішкою парфумів огорнув її і легке тремтіння тінню пройшло по тілу. Ні, вона ніколи не дозволяла собі так поводитися. І так легко здаватися в полон до чоловіка. Так спокійно підкоритися його волі, без жодного протесту, без жодного слова. Та хіба він був чужим? Зараз Кирило був найріднішим і найближчим. Вона божеволіла. І їй це подобалося.
Він пестив її тіло нерішуче, ніби чекаючи, що вона спинить його, дасть ляпаса, закричить. Але вона повернула голову до нього, підставляючи вуста для поцілунку. Він став більш рішучим, а пестощі більш відвертішими…
Мілі здавалося, що вона найбільша грішниця на землі, коли вкотре, він забирав її з собою до зірок. Їй здавалося, що зараз небо стане чорним і блискавка влучить прямісінько у неї. Їй здавалося, що вона злодійка, бо краде кохання чужого чоловіка. І разом з тим вона відчувала себе неймовірно щасливою. Вони розчинялися одне в одному, захлинаючись силою пристрасті, п’ючи одне одного так, як спраглі у спеку, припадають до джерела з прохолодною водицею. І їй хочеться ще і ще. Здається, що ось вона – воля. Серце більше не болить. Душа спокійна. Він і далі ніжно обіймає її тремтячий стан, ніби намагається заховати від сонця, яке стало свідком їхнього божевілля.
І вони лежать прямісінько посеред пшеничного поля, не соромлячись свїх оголених тіл. Хмара, що пливла небом, закрила невелику частину сонця, через це поле перетворилося на велику сцену, яку висвітлювали промінчики сонця - прожектора. І тут Міла залилася щасливим сміхом. Вона чомусь подумала, що Кирило неймовірно їй нагадує колишнього коханого. Міміка, жести, манера поведінки і голос, навіть дивився він зараз на неї так само, як він колись. Ось, воно і пояснення її божевіллю. Дівчина нахилилася і поцілувала його в губи. Нарешті, вона відчувала, що попрощалася з минулим життям, з минулими почуттями. Стало так легко на душі, наче щойно скинула кайдани.
Вони йшли полем, тримаючись за руки. Обоє мовчали. І ось, коли він підвів її до свого авто, на мить взяв за руку, погладив по обличчю, і зірвав червоний мак, а потім прикрасив квіткою її волосся.
-Я тебе ніколи не забуду, – прошепотів, цілуючи її.
- Не треба. Ми обоє усе розуміємо. Ти будеш щасливий зі своєю дружиною, а це так – нічого особливого не сталося, – відрізала вона, розуміючи, що від прояву ніжності буде ще гірше, – І кредит ти отримаєш.
Вони попрощалися того ж дня. Кирило пропонував підтримувати стосунки, та Міла вирішила, що вистачить їй і одного разу. Попросила керівництво банку перевести її в інше відділення, аби більше ніколи не повертатися у минуле… А через півроку вона зустріла того одного-єдиного, який став чоловіком її життя, її справжнім великим коханням. Та коли їй сниться пшеничне поле, вона з вдячністю згадує Кирила. Без того шаленства вона б не змогла більше ніколи вірити чоловікам і не пустила б у своє життя того, хто зумів зробити її по-справжньому щасливою…

Анжела ДЗИЦЮК.