Вклоняємося низько своїм батькам

 Садок моїх батьків вирізнявся від інших височенною грушею, смак плодів якої знали усі, бо через наш садок проходили односельці на сінокіс до річки. Груша родила рясно щороку, тож моя мама, маючи щиру вдачу, пригощала всіх – дорослих і малих. Під грушею була криниця - копанка з цілющою джерельною водою, яка мала смак і запах груш, що падали у воду.
У центрі села, на горбочку, височіла побудована жителями церква, яка ревно плекала у вірних любов до Бога, до ближнього та до України. У нашій родині був священик-монах Іван Ридель, двоюрідний брат моєї мами, який заохочував нас до побожного життя і казав: «Молитва і праця – основа всього». Це мало великий вплив на нашу сім’ю, тому мої батьки, Ганна і Микола Галіяни, жили за цим принципом. Мама, отримавши від Бога, мабуть, якусь надзвичайну велику силу, все життя працювала. Не пригадаю, щоб вона колись лягала спати разом з нами, чи лежала хвора. Пам’ятаю з дитинства, приклавши до голови листки з хрону чи капусти, цілий день працювала.
Нас в батьків було двоє: я та мій брат Михайло. Закарбувалися в пам’яті з тих далеких часів дитинства пахощі свіжого хліба, спеченого руками мами. Ще теплим виносила вона хліб на вулицю і ділила по шматочку дітям, які збиралися біля нашої хати.
Наш тато користувався великим авторитетом і у сім’ї, і серед односельців, був поважною людиною. Усі вечори він був з нами: цікавився нашим навчанням у школі, вчив нас українських народних пісень, знайомив з історією України, розповідав про січових стрільців та запорозьких козаків. А ще тато умів робити усе своїми руками. Нашу хату батьки збудували самі. Батько вкладав стіни, зробив дах, вікна, двері, піч. Ця хата була для нас дуже дорогою: хоч і невеличка – зате затишна, тут панував спокій, мир і любов. Тато дуже цінував людей, які будувалися, вважав їх господарями. Завдяки цьому я теж побудувала власний дім. Батько не радив мені оселятися у конфіскованій квартирі, колишніх власників якої вивезли до Сибіру. Протягом життя все в господарстві тато робив власноруч: орав, сіяв, умів робити сани й віз, ткав полотно і навіть міг розкроїти і пошити сорочку, штани з домотканого полотна. А мама робила нитки для полотна, пряла ночами при слабкому світлі і вироби оздоблювала вишивками та мережками.
Тато був не лише добрим господарем, а й активістом «Просвіти», члени якої збиралися в сільській читальні ще за Польщі, у 20-х роках минулого століття.
Поляки тоді недолюблювали українців, але «Просвіти» не закривали. Закрили її в 1939 році більшовики, коли принесли в Західну Україну «волю», як вони казали.
На зібрання «просвітян» тато часто брав із собою мене і брата. Там читали газети, журнали, а ми декламували вірші, які вивчили вдома, як правило, це були твори Тараса Шевченка, Лесі Українки. Саме «Просвіта» вчила нас любити все українське: мову, культуру, традиції і звичаї.
Важким випробуванням стали для мами воєнні і повоєнні роки. В 1944 році батька і хворого брата забрали до армії. Батько працював за Москвою, на військовому заводі, а брата відправили на фронт. Село ніби овдовіло. У нашому домі залишилася мама, старенька хвора бабуся і я, 12-річна. Всю роботу по господарству виконувала мама. Вона не продала коня, орала, сіяла, збирала урожай, молотила ціпом, вночі віяла зерно, бо був один млинок на усю вулицю. Господь Бог їй допомагав. Відпочинок – щира і повсякденна молитва. З дитинства пам’ятаю, щонеділі і у свята всією сім’єю йшли до Божого храму. Церковні відправи добре впливали на виховання дітей і молоді. Жили всі за заповідями Божими.

Стефанія МОРАВСЬКА. Тернопільська область.