Оазис святого Франциска у Ярмолинцях

 Десять дітей, які ще донедавна не знали ласки й тепла, які потрапили сюди хто з вокзалу, хто з дитячого притулку, хто відібраний у безвідповідальних родичів… нині живуть у гарному, охайному будиночку, що при Оазисі святого Франциска у Ярмолинцях. Вони щасливі з того, що мають найкращих у світі батьків, яких їм замінили сестри ордену «Дочки серця Марії» Галина і Анна. І нехай у цих людей немає родини і власних дітей, у них стільки нерозтраченої любові та ласки, що їх з лишком вистачає усім десятьом малюкам, які стали сиротами при живих батьках.

Дитячий будинок сімейного типу Галини Бабій знаходиться на території костьолу, біля будинку милосердя. На початку завданням сестер ордену «Дочки серця Марії» була опіка над дітьми-сиротами, і на літні канікули сестри Галина й Анна брали їх сюди з будинків-інтернатів.
«Проте діти були з нами лише три місяці, - каже мати-вихователька Галина Бабій, - а потім поверталися у звичне середовище. І всі ті зерна добра й любові, які ми намагалися посіяти в дитячих душах, не давали сходів. Тому ми вирішили взяти кількох дітей на постійне проживання і створити дитячий будинок сімейного типу. Це було у 2001 році.
Підтримали нас Ярмолинецька районна адміністрація спільно з благодійною релігійною організацією «Карітас Спес», які допомогли фінансово, з ремонтом, у закупівлі меблів».

«Ми жодну дитину не вибирали. Яких Бог дав, таких і маємо»
Спочатку взяли одну дитину - маленьку Аню з будинку маляти «Берізка». Мама дівчинки пила, а батько сидів у в’язниці. Тоді, у грудні 2001 року Ані було три рочки. Зараз вона - студентка Хмельницької педагогічної академії.
Коли дитина обжилася, сестри зрозуміли, що їй потрібні братики і сестрички, щоб у майбутньому вона мала родину. Так у домі з’явилися Маша і Дмитрик. Правда, через півроку хлопчика знайшов батько і забрав. Як виявилося, щойно чоловік подався на заробітки, його дружина взялася влаштовувати власне життя. Дмитрик потрапив до інтернату, а звідти - до мами Галі.
Після Маші й Дмитрика тут з’явилися двоє циганчат - п’ятирічна Сніжана та чотирирічний Денис, яких знайшли на вокзалі. Проте місцеві цигани, дізнавшись, що діти знаходяться в будинку сімейного типу, знайшли їхніх рідних.
«І ми мусили віддати, - каже Галина Володимирівна. - Напевно, вони б у нас і не прижилися, бо поклик крові був відчутний. Щоразу після обіду вони складали їжу, бо «мали йти в дорогу».
У 2003 році, якраз на Святого Миколая, коли ми віддали циганчат, Миколай привіз у подарунок - трьох сестричок: Наталку (зараз вона навчається у 10 класі, Катю (8 клас) та Таню (студентка Хмельницької педакадемії). Таня (мазунка, ні на крок не відходить від мами Галі, обіймає її гладить) і Аня закінчили музичну школу, Катя займається бальним танцями, має медалі й інші нагороди. Коли дівчатка потрапили до нас, Каті було неповних три роки, а вона ще не говорила. Тож яка була радість, коли через місяць дитина сказала перше слово! Діти просили Катю: «Скажи - котик, скажи - собачка». А тепер наша Катя мовчить тільки тоді, коли лягає спати», - сміється мама Галя, гладячи доню по голові. - До речі, ми жодну дитину не вибирали. Яких Бог дав, таких і маємо. І поява кожної дитини - для нас велика радість».
Потім сюди привезли Мішу, після нього з’явився Андрійко. Мама його померла, батька не було. Хлопчик жив з бабусею, яка вела аморальний спосіб життя і мала своїх неповнолітніх дітей. Зараз Андрюша танцює, співає, вільно розмовляє італійською - її вивчив усього за місяць, живучи в італійській родині. Коли до дитячого будинку приїжджав представник ООН для виготовлення дитячого фотоальманаху, з ним був фотограф з Мілану, і Андрійко вільно з ним спілкувався. Той був настільки вражений, що запросив хлопчика до себе на канікули.
Після них, у 2003 році, сюди потрапила Христинка. Невідомо, де її батьки, сестри навіть подавали в розшук. Але дівчинці ще не було трьох років, як її взимку на вокзалі знайшли міліціонери. Вік дитини визначали по кисті руки.
Павлика забрали з лікарі Нової Ушиці. Батьки пили, а щоб прогодуватися, хлопчик взимку ходив з мамою по селу і жебракував. На перших порах, коли мама Галя брала його з собою до магазину, запитував: «Це ви мені купуєте? А після магазину ви мене додому заберете?».
Коли вже всі обжилися, діти просто почали марити маленьким братиком чи сестричкою. Так 26 травня 2012 року тут з’явилося маленьке диво - Каріночка, якій було всього рік і два місяці. Мати відмовилася від маляти ще в пологовому будинку. Найбільше дівчинка любить допомагати. Хто б що не робив - прав, готував, мив підлогу, Карінка тут як тут: «Дай я тобі помозю». Нам з представником рай адміністрації вона принесла стільчики.
«У нас справжня родина»
Щоліта діти їздять на море - держава дає на кожного більше двох тисяч гривень, так що сестри Галина і Анна мають можливість повезти їх на відпочинок. Так само щороку подорожують у Карпати, і тут уже допомагає «Карітас Спес». А також - в Італію, де живуть в родинах, які спонсорують ці поїздки.
Зігріті любов’ю і ласкою мами Галі, діти забули про гірке минуле, і не хочуть згадувати про те, що десь у кожного з них є мама. Наприклад, Таня, для якої картопля (і це при тому, що годують їх по-домашньому - салатом олів’є, тортиками, шоколадними цукерками, піцою та домашніми борщами й котлетами) і до сьогодні - найкраще свято. Її питали, чому саме картопля? Як пояснила дівчинка, мама смажила картоплю лише собі, їм же варила суп.
Тут же все як удома, і навіть якщо дитинка хоче довше поспати чи просто полежати, - будь ласка. Хоче поніжитися біля мами, вона залишить усі справи і займатиметься дитиною. А оскільки дітей, як відомо, не обманеш, бо вони відчувають, наскільки щиро ти до них ставишся, то сестри Галина та Анна стали цим десятьом малюкам мамою і татом. Всі інші - сестрами й братами.
До речі, у них ще й є справжня бабуся - мама Галини Володимирівни. Бабуся онуків просто обожнює! Возять їх до неї, як жартує мама Галя, «частинами». Хоча буває, зберуться всі разом і гайда - до бабусі на варенички.
… Розпитувати дітей про їхнє існування при рідних батьках ми не стали. За словам мами Галі, при будь-якій згадці про дитинство діти починають плакати. Таня, наприклад, взагалі дуже ранима, пам’ятає пережиті жахи і дуже боїться, що повернеться мама і забере її. Хоча за 13 років існування тільки одна мама постукала у двері - просто так...