Мачо

 З фотографії до мене усміхається молодий блакитноокий, з довгими віями парубок. Волосся, мов вороняче крило, - кольору вугілля. А губи… М-м-м, наче дві соковиті черешеньки. Так би й з’їла. Посмішка – голівудська, краща, ніж у Рональдо, а фігурі й сам Шварценнегер позаздрив би. Широкоплечий, м’язи, як гора каміння, а прес, прес, прес… Там стільки кубиків, що відразу і не порахуєш. Просто млію, як його бачу. Дивлюся на те фото, і очі стають, як копійчані гривеники: невже існують на світі такі красунчики? Джонні Депп атдихаєт! Матвій – яке ім’я… Сам додав мене у друзі, та й ми вже кілька місяців віртуально спілкуємося. Ох, і що ж йому відповісти? Вже й так відмовляюся місяць: то голову не помила, то настрою нема, а то прищик на лобі вискочив… Побігла до дзеркальця – ніби й прищів нема, ще б макіяжик класний забацати… Несміливою рукою клацаю по клаві: «Гаразд».
Після сотого варіанту вбрання, трьох порваних колготок, зламаного нігтя, істерики та сліз (бо ж і вдягти нема шо, і я негарна, і фотошопом не скористаєшся…), натягаю на себе те, що під руки перше потрапило. З непереборним, наче перед іспитом, хвилюванням перебираю ногами до того місця, де мали зустрітися. Не покидає думка, що я недостатньо гарна для свого богоподібного мачо.
Підхожу до порога піцерії, де ми мали б зустрітися. Де ж мій друг? Він мав би бути з трояндою в руках. Нема. Хіба… Хіба що онте нещастя, в руках якого у газеті, в якій, очевидно, недавно спочивав оселедець, стирчить щось схоже на квітку незрозумілого походження. Ні-ні, то ж не він, хоч і втупився в мене, як баран на нові ворота. Чи впізнав? Ой-ой, до мене суне. Під очима – аквамаринова ознака нещодавньої бійки, яка світиться уночі. Усміхається мені, показуючи золотого зуба, що красується між чорними проваллями.
Сонячні зайчики хвацько витанцьовують на лисині танго, шпортаючись за невеличкий кущик чогось схожого на волосся. «Прівєт, - повіяло на мене вчорашнім перегаром, чи то сьогоднішнім, я не зовсім розуміюся. – Це тобі» - тицяє мені в руки згорток. «Га? - я округлила очі. – Це ви до мене?». «Мала, ти шо така борза? Це ж я, Матвєй, не взнала? А ти ще краща, чим на страніце». Мамцю моя рідна, а ти то точно кращий. «А як же ваше фото?» - аж заїкаюся. «А шо. Кльовий тіп. Скачав десь. Ти вже не перша повелася». Як повелася? Хто? Я? «До побачення!» - гукаю вже десь з-за рогу будинку і згадую, як здавала стометрівку. Зараз, їй-богу, отримала би кращу оцінку… Прибігла додому розхристана, розпатлана… Та ну їх, таких мачо з Інтернету. Видаляю сторінку і оплакую втрачену надію знайти ідеального хлопця. Мені б нормального, реального… Може, й не красунчика, але, щоб мене любив.

Галина МЕЛЬНИК.