Все буде добре

 Вдивлялася в простір кімнати і, здавалося, ніяк не реагувала на реальність. Не чула, як важкі краплі води з крана раз по разу падали у раковину і розбивалися. Не зважала на холодну підлогу. І була байдужа до того, що у кімнаті гуляв протяг, який виник через прочинене маленьке вікно. Думки жінки були десь далеко. А перед очима лише одна картина – її дочка Надія лежить у ванні одягнена. З крана тече вода, а краї металевої посудини нерівно пофарбовані багряними потічками крові…
Галина не відразу зрозуміла, що діється, коли повернулася додому з роботи. І лише прочинивши двері, вступила в калюжу. Вона одразу зрозуміла, що вода тече з ванної кімнати і кинулася туди. Перша думка, що хтось з її рідних не закрив кран, коли покидав дім. Але у ванні вона побачила зовсім іншу картину, від чого крається її материнське серце…
Галина не зразу зрозуміла, що відбувається. Вона була настільки шокована побаченим. Думки в голові переплуталися. Ноги підкошувалися. Руки не слухалися. І коли через хвилину вона зрозуміла увесь трагізм ситуації – розгубилася. Що роботи? Як рятувати доньку? Усе відбувалося, наче в кошмарі. Вона кинулася спиняти кров. А потім тремтячою рукою набрала номер “швидкої”. Ті десять хвилин, протягом яких чекала лікаря, здавалися вічністю. І, наче одержима, лише повторювала, гладячи дочку по волоссю: «Не помирай. Живи! Лише живи!»
Надію одразу госпіталізували. Галину, хоча вона й поїхала в лікарню, до дочки не пустили. Аркадій Семенович, котрий був головним лікарем, вийшов до жінки і попросив, аби вона їхала додому. Бо ж тут уже нічим не зарадить. Життя дівчині врятували, а от про причини такого вчинку говоритимуть уже завтра.
Галина повернулася додому близько півночі. Сини спали. А чоловіка вдома ще не було. Знала, що у нього важливі справи на роботі. Тому й не дзвонила. Зачинилася у ванні. Хотіла усе прибрати, та побачила тонке закривавлене лезо на підлозі. І заридала гіркими сльозами. Звинувачувала себе у тому, що сталося. Напевне, вона таки не хороша мати, коли не вберегла свою кровинку. Мало уваги їй приділяла, не лізла дівчині у душу, не розпитувала, що у неї в думках. Та хіба ж вона знала, що станеться саме так?
Надія була її дочкою від першого шлюбу. Галина заміж вийшла пізно. Не те, щоб не було охочих з нею одружитися, просто вона чекала на свій ідеал, бо точно знала, якими рисами повинен володіти її обранець. Роки минали. А от ідеального чоловіка вона так і не зустріла. Знайомі при зустрічі запитували про особисте життя, а коли вона відповідала, що досі не заміжня співчутливо кивали і говорили, аби вона не переймалася. Галина не сильно і переживала. Дивилася на речі простіше. Незаміжня – значить вільна. Та не могла витримати отих жалісливих слів на свою адресу і перешіптувань за спиною. Тому, коли їй виповнилося 28, вирішила – треба виходити заміж.
На той час вона уже працювала директором школи. У селищі всі один одного знали. Тому вона оцінила ситуацію і вибрала собі потенційного чоловіка. Ним виявився Петро. Його батьки мали в декількох селах магазини, а він після того, як відслужив в армії та здобув вищу освіту, повернувся у рідні місця і допомагав батькам розвивати бізнес. Знала, що чоловік був запеклим ловеласом, бо ж скільки мови було про його походеньки. Та ні одна з його пасій так і не змогла затягнути його під вінець. А Галина вирішила спробувати. Якось зустрілися у знайомих. Вловила момент, коли залишилися тет–а–тет і запропонувала йому зустрічатися. А через деякий час сповістила новину – вона вагітна. Обоє, як люди дорослі, вирішили, що настав час одружуватися. Кохання та пристрасті не було. Проте була повага і раціональний підхід у вирішенні сімейних питань.
Коли народилася Надійка, Галина помітила, що стосунки з чоловіком стали теплішими та більш щирими. Та й звикла вона до нього. Може, отаке воно, справжнє кохання? П’ять років сімейний корабель плив по морю тихо. А потім дав тріщину. Галина дізналася, що чоловік її зраджує. Вирішила не влаштовувати скандали. Гадала, що все минеться…
З Ігорем вона познайомилася, коли була на курсах у сусідній області. Він був військовим. Старшим і розлученим. Вони познайомилися у парку. обоє заслухалися музикою. Грав духовий оркестр. І він запросив її на танець. Вони, двоє незнайомих людей, кружляли у вальсі, і після його закінчення залилися щасливим сміхом. Він запросив її на прогулянку і Галина погодилася. Довго говорили, розповідали все про себе, і розуміли, що зустріч їхня не випадкова. Не зможуть жити так, як раніше. Бо у серці уже палахкотіла іскра справжнього кохання.
Вони зустрічалися кожного дня. Після курсів Галина поспішала на побачення і там, з коханим, втрачала голову та розум від щастя. На жаль, час її відрядження швидко минув.
Галина й досі пам’ятає, як тривожно було на душі. Вона стояла на пероні і вдивлялася у далечінь. Намагалася серед натовпу побачити коханого. Обіцяв, що прийде і не прийшов. Вона геть втратила надію і уже збиралася піднятися у вагон, як тут її потягнули за руку, і вона побачила перед собою розкішний букет червоних троянд. Ігор тоді зізнався, що кохає її і запропонував, аби вона покинула чоловіка і стала його дружиною.
Галина після повернення додому Петру нічого не сказала — не вистачало рішучості. Та, коли чергові добродії, перепинили її на вулиці і розповіли про походеньки законного чоловіка, вона більше не вагалася. Прийшла з роботи додому. А він сидів на дивані перед телевізором. Дивилася на нього і розуміла, що Петро їй зовсім чужий. У душі не було жодних почуттів. Тому спакувала речі, забрала дочку, сказала йому: «Спасибі за усе. Та я тебе не кохаю. Подаю на розлучення. Будь щасливий». І пішла.
З Ігорем була щасливою, коханою. Жили душа в душу. Народила йому двох синів. Та старалася, щоб і дочка не відчувала себе обділеною. Очевидно, погано старалася, коли вона напередодні випускного таке вчинила…
Галина відчула, як хтось обійняв її за плечі. Ігор простягнув білий аркуш. Прощальна записка від Надії. Пробіглася очима по рівним рядочкам. Тепер все зрозуміла. І як вона не помітила, що сталося з її дитиною
Галина прочинила двері у палату. Несміливо підійшла до ліжка Надії. Вона відвернула голову. Галина бачила у її очах сльози.
- Ну чого ти, дурненька, нічого мені не сказала. Знаю, що винна, бо повинна була помітити, що з тобою відбувається. Вибач мені. Вибач. Обіцяю, що буду більш уважнішою до тебе.
- Це ти мене пробач, – крізь сльози промовила Надія, – Я тебе осоромила. Розчарувала. Я — не ідеальна дочка.
- Що ти таке кажеш? Ну, подумаєш вагітна. Ти радіти повинна.
- Але ж я щойно школу закінчила. Що люди скажуть? А моє навчання? Що я робитиму з дитиною і без освіти? – і дівчина заплакала ще голосніше.
Галина обняла дочку. Колисала її, як немовля, а коли та заспокоїлася, сказала:
– Ти повинна думати про себе, а не про людей. У кожного своєї гризи вистачає і кожен має подумати про себе перш, ніж когось засуджувати чи кістки перемивати. А дитину виховаємо. Ми тебе любимо і допоможемо. А вчитися підеш заочно. Усі проблеми можна вирішити, – Надія не договорила, як в кімнату прочинилися двері і зайшов їхній сусід Олег, котрий кілька місяців тому повернувся з армії. Він ховав очі і нерішуче простяг букет ромашок дівчині.
Галина встала, розуміючи, що мусить залишити молодих людей наодинці. Покидаючи палату, помітила як засяяли очі у дочки. На серці стало легко. І чомусь з’явилася тверда упевненість, що все буде добре.

Анжела ДЗИЦЮК.