Жертв голодомору вшанували... «Ганьбою!» і сутичками

Розпочалося вшанування пам’яті жертв голодоморів із уже звичної для Хмельницького скорботної ходи. На майдані Незалежності зібралися тисячі мешканців міста, які утворили багаточисельну колону. Попереду міський голова Сергій Мельник, губернатор Василь Ядуха та голова обласної ради Микола Дерикот – усі із заступниками. Слідом, у колоні пройшли депутати, а позаду хмельничани, як свідки тих страшних подій з дітьми та онуками так і ті, хто просто прийшли вшанувати пам’ять померлих.

Ще до першого кроку ходи стало зрозуміло, що захід без ексцесів не пройде – на головній площі Хмельниччини зібралися представники різних політичних сил. Дехто намагався говорити, дехто уже починав «перегавкуватися», інші ж просто кричали у натовп. Головні пристрасті розгорнулися уже поблизу Дитячого світу. Молодики спортивної фігури, перечекавши, поки пройдуть можновладці, намагалися призупинити колону людей, вимагаючи від одного із учасників ходи, заховати прапор Євросоюзу. Акція мовляв не політична.
«Так прапор Євросоюзу – це теж не партійний прапор!», – аргументував молодий чоловік. Далі все відбулося настільки швидко, що тільки й помітно було як невідомий чоловік під вигуки «Ганьба!» тікав від «свободівських» активістів. За словами свідків, у нього була закривавлена голова. Від «Свободи» ж постраждав горезвісний помічник народного депутата Ігоря Сабія – Віктор Бурлик. У нього також була кров на маківці.

На щастя, масової бійки вдалося уникнути. Мабуть, ефект присутності начальника міської міліції Василя Птащука, таки стримав опонентів.

До Ангела Скорботи дійшли без сутичок. Хмельничанам не вистачило місця біля пам’ятника, лампадки ставили на вході до скверу та біля ЦУМу.

«З років голодомору 1932-33 років нічого не пам’ятаю, мені тоді було лише два роки. Мої батьки жили на Тернопільщині, а там голоду не було. Голоду зазнала уже у 1947 році, коли була репресована з матір’ю. Нас висилили і везли у товарняку. До Омска їхали цілий місяць голодні-холодні. Там і їсти не було чого, і туалету також. Так знущалися над нами. А за що нас репресували, то і не знаю. Брата, коли служив в армії посадили в тюрму, а нас, мабуть, як ворогів народу», - розповідає пенсіонерка Анна Шабала.

Біля Ангела Скорботи люди плакали, молилися, пригадували страшні події голодомору.

«Мама розповідала про ті часи. У 1932 році жили на хуторі. Там легше було, бо ходили у ліс по ягоди і гриби, а у річці могли риби зловити. Вижити було легше. У селі ж люди вздовж дороги лежали мертві. А в одній сім’ї померла дитина, а мали ще четверо дітей, то їли мертву дитину, щоб врятуватися. У нас усе забрали, навіть хату розібрали, а ми у хліві жили. Їжу усю відібрали, а з діда штани зняли. Нікому такого не побажаю. Хай ніхто не зіткнеться з цим. Це страшне», - говорить мешканка Полонського району Софія Волошина, яка також, разом з усіма прийшла вшанувати жертв тих голодних часів.

Складно усвідомити усю трагедію голодних років, тим більше, що Україна завжди була хліборобною країною.

«Щемить серце за тих людей, які безневинно загинули. Хочеться вшанувати їх. Будемо надіятися, щоб більше такого не повторилося. Жахають ті події, той голод, який був штучно створений. Україна завжди була багатою і прогодувати своїх людей була у змозі», - каже пенсіонерка, колишня вчителька Галина Поліщук.