Мрії збуваються на Різдво

 Її мета - зробити ці дні святковими для тих, хто в силу обставин змушений виживати, тож уже давно не вірить у дива, хоча на Новий рік та Різдво вони трапляються досить часто.
Отож ми хочемо хоч трохи виправити цю несправедливість, і на свята у ролі доброго чарівника зробити кільком хмельницьким родинам подарунок, аби допомогти одним відчути давно забуту атмосферу свята, іншим - вперше в житті дізнатися, що це таке - отримувати подарунок на Різдво.
Тому, як і в минулому році, звертаємося до представників бізнесу і небайдужих людей підтримати нас, надавши посильну допомогу героям наших публікацій і здійснити їхні мрії.

Віра Незгода, 85 років.
85-літня хмельничанка, інвалід 1 групи по зору, Віра Незгода, нині, як і в роки війни, змушена виживати. Незряча (на ліве око бачить лише тіні, на праве - абсолютно нічого), з вадами слуху, скривлена під кутом 90 градусів (будучи сама в хаті, перечепилась через поріг, упала, травмувала ноги, хребет), бабуся ледь пересувається по хаті. Звичайно, якщо її хтось тримає за руку.
Проблеми із зором у неї почалися на початку війни, коли вона, 13-річна, разом із сестрою втікали від німців. Тоді сестрі осколками поранило ноги, які до самої смерті пухли і гнили аж до кісток. Вірі ж осколки травмували очі, і вона майже повністю втратила слух. Але разом із 8-10-річними дітьми, якими керувала, сіяла зерно, садила картоплю.
Так і жили: Віра - сліпа на одне око, майже глуха, Настя - з покаліченими ногами, маленька Катя і мама, на якій усе трималося. А потім скалічіла і мама, коли вночі вистрибнула з горища, щоб покликати на допомогу, коли в хату вдерлися бандити.
Після війни Віра у 20 вийшла заміж, у 22 народила сина, який прожив усього два місяці. У 24 роки посивіла. У 27 - повністю осліпла на праве око. В 41 рік народила Вітю, який молодим хлопцем потрапив в аварію, отримав інвалідність. У 1971 році, помер Вірин батько, у 1991 - мама, у 2000 - чоловік, який через численні поранення та рак печінки впродовж восьми років був прикутий до ліжка. Три роки обходила Віра Марківна разом із сином сестру Настю, яка вже не могла ходити.
Зараз Віру Марківну обходить син, інвалід ІІ групи. Живуть Віра Марківна із сином та 12-річною онукою на дві пенсії. Віктор уже вісім років не працює - доглядає маму, за що отримує аж 30 гривень! Пенсія Віри Марківни, вдови офіцера, інваліда І групи, учасника війни, нагородженої орденом і трьома медалями, мінімальна, оскільки вона так і не отримала статус учасника бойових дій (нікому оформити). «Майже все йде на ліки, - каже бабуся Віра, - і якби не город і не добрі сусіди, то не вижили б.
Зараз Віра Марківна журиться, як пережити зиму. Хата аварійна, все валиться, цегла летить на голову, бляха іржава, після дощу по стіні одної з кімнат тече чорна вода. А ще вона мріє про пральну машинку, бо прати руками у 85 років, при цьому не бачачи, що робиш, дуже важко…

Людмила та Олексій Єременко
Людмила народилася в Росії. Росла в інтернаті, оскільки її маму позбавили батьківських прав. Все було: і голодала, і мерзла. У дівчинки була ще глухоніма бабуся, яка кілька разів відвідала її в дитячому будинку. А перед смертю відкрила онуці секрет, що в неї є мама, яка живе в Україні. І навіть дала її адресу.
«Виявляється, в мене там росло четверо братів і сестер, - розповідає жінка. - Я приїхала, але мама навіть не пустила мене на поріг.
Мені було всього 18, жити ніде. Щоби не піти по руках, зійшлася з чоловіком, старшим на 13 років. У нас довго не було дітей, а потім народилася дівчинка. При пологах їй занесли інфекцію, і, проживши всього чотири місяці, вона померла.
Чоловіка наче підмінили. Почав грати на гроші і поступово програв усе, що було в домі. Через два роки в нас народився здоровий хлопчик, Олексій.
Чоловік мене бив, дитину психічно знищував. А потім за борги продав квартиру.
Останнім часом ми з сином жили на дачі у знайомих. Там була грубка, але чоловік її розібрав. Навмисно, аби познущатися над нами. Дитина часто хворіє, в мене почалися проблеми із серцем».
Оскільки Людмилі немає де жити, і все майно обмежене кількома вузликами, прохання до Діда Мороза у неї скромне - 11-річному Олексію потрібне тепле взуття 38 розміру. На запитання, що б вона сама хотіла отримати в подарунок, жінка, яка, швидше за все, ніколи в житті їх не отримувала, відповіла: «Мені аби дитина була здорова».

Усі бажаючі можуть переводити кошти на розрахунковий рахунок:
ОКПО 14360570
МФО 305299
р/р 29244825509100
КБ Приватбанк
Для поповнення карти 5168757240164964, Щуцька Світлана Іванівна, 2892215861.
У призначенні платежу обов’язково вказуйте, кому саме ви хочете допомогти.