Біла голубка

 Звикла, що мама прокидається раніше від усіх. Чи то зима, чи то літо, о п’ятій ранку вона уже на ногах. Води наносить, сніданок приготує, худобину попорає. Зазвичай о цій порі мама вже снідала, а Ольга лише прокидалась. Але сьогодні уже за чверть дев’ята, та двері до маминої кімнати зачинені. Спить. Чи вдає, що спить. «Чекає, щоб я біля худобини поралась та сніданок готувала? Авжеж, оце все покину та візьмуся її роботу виконувати. Не дочекається!» — сердито думала Оля.
Лиха, мов дідько, котила візочка до дитячого садочка, подумки перебираючи вчорашні події. Знову була сварка на всю хату. Добре пообідавши тим, що наготувала мати, Ольга вклалася спати, та заснути не могла. Мати то дверима рипне, то мискою брязне, то гримне, упустивши щось із рук. Зірвавшись із постелі, молодиця, мов ураган, увірвалась до кухні. Мати стояла на колінах перед ночвами, приладнаними на два маленькі стільчики, і прала білизну.
- Чом товчетесь по хаті, немов слон, заснути не даєте?! І чому впали перед ночвами на коліна, немов перед образами?! - гукнула із серцем, аж слиною бризнула.
- Спина у мене болить дуже. Зігнутись не дає. Навколішки зручніше, — спокійно відповіла мати.
- То ввімкніть пральну машинку!
- В машинку води потрібно багато. Не здужаю носити. Хіба що ти наносиш?
- Ага зараз побіжу вам воду носити! Навіть не сподівайтесь! Ви ж лише своє перете. Моєї білизни й шматка не виполощете! - верещала Ольга, забувши тієї миті, що сама завела звичку прати лише власні речі, відкидаючи материну одіж. - Проведіть до хати воду, придбайте машинку-автомат, як усі люди. То не доведеться бити поклони перед ночвами!
- Та за які гроші все те робити та купувати? — тихо і сумно запитала мати.
- За свої! Пенсію ж отримуєте? На що витрачаєте!? Люди складають копійку до копійки! А ви, мов у прірву! - кричала Ольга.
- Ви і є тією прірвою, - мати з натугою звелась на ноги.
Ольга так обурилась, що перестала себе контролювати. Кричала в зблідле обличчя матері образливі слова, не зовсім розуміючи що каже. Після цієї сварки мати й слова не промовила до доньки. Увечері зайшла до своєї кімнати, і ось до цього часу не виходила.
Повернувшись із дитячого садочка, Ольга ще від воріт почула крики голодних поросят. Зрозуміла, що мати ще не поралась. Її пересмикнуло від обурення. Вихором залетіла у будинок, і ледь прочинивши двері до маминої кімнати, скрикнула на весь голос.
- Годі вдавати із себе ображену пані! Ідіть та годуйте свою свиноту, бо я у хлів і ногою не ступлю, - добряче хряснувши, зачинила двері. Навіть не заглянула у кімнату. Якусь мить стояла в коридор, прислуховуючись. Мати не озивалась.
- Нехай хоч повиздихають від голоду, та я їх не годуватиму. Ще сама не снідала, - сказала сама до себе.
Смажила яєчню з ковбасою і знову сердилась на маму, бо та купувала дешеву ковбасу. «Все гроші економить. Куди не кинь оком, все у хаті та у дворі просте та старе, немов до революції живемо. Швидше б відділитись». І знову молодичка забувала, що саме за свої кошти мама утримує всю родину. Ольга із чоловіком не витрачали ні копійчини. Складали собі на житло.
Вона вже й поснідала, а мама все не виходила з кімнати. Тим часом, поросята надривались від крику. Врешті, Ользі не витримали нерви. Вирішила нагодувати тих крикунів. Проходячи повз мамину кімнату, не стерпіла.
- Вам боки від лежання не болять, пані-боярине?!- крикнула із сарказмом. Відповіді не почула.
Якось нагодувавши свиней, пішла випускати курей та качок. Насипала їм зерна, налила повні корита води. А тут із-за паркану вигулькнула сусідка.
- Оце диво так диво! Оля господарство порає! Чи може це не ти, Олю? А мати ж де? Чи не захворіла часом? Не доведи Господи.
- Не знаю. Ще із кімнати не виходила, - сердито буркнула Ольга.
- Як-то, «не знаю»? Що, ти не зайшла до неї? Знову посварились? Тобі не соромно? Після батькової смерті вона одна підіймала вас чотирьох. Думаєш, легко їй було? На трьох роботах працювала, господарство утримувала. Працювала, як віл. Де тільки ті сили брала? Нелегкі часи були для нас усіх, а їй то й поготів. Але ви завжди були нагодовані і гарно вбрані. І виховала дітей добре. Он хлопці всі троє у місті живуть, ще й непогано. Ніхто не спився. Не став наркоманом. Лише ти лиха та невдячна, немов з іншого тіста виліплена. Та Бог тобі суддя. Піду я провідаю її, - осудливо хитаючи головою, стурбована сусідка пішла у дім.
- Теж мені вихователька знайшлася, відьма стара, - бубоніла до себе Ольга, дістаючи воду з криниці. Вона злилася, бо розуміла, що сусідка має рацію.
- Олю, ходи-но сюди, хутко! - почула схвильований сусідчин голос. Вона стояла на порозі, дивлячись на Ольгу налякано й стривожено. Недобре передчуття стиснуло Ользі серце. Кинувши відра на землю, побігла до хати.
Мама лежала непорушно, втупивши у стелю безтямний погляд. Колись гарне її обличчя, було перекошено страхітливою, неприродною гримасою. Груди ледь здіймались від слабкого подиху.
- Крововилив, - прошепотіла сусідка.
- Мамусенько-о-о-о! – заголосила Оля, падаючи на коліна перед маминою постіллю.
Мама прийшла до тями за кілька днів.
- Жити буде. Але...- розводив руками лікар. Оля знала, що означає те «але..» Всю ліву сторону маминого тіла було паралізовано. І мову відібрало. Хвора дивилась на доню очима, повними сліз, співчуття та провини.
Той погляд пригинав Олю до землі. Вона почувалася дуже винною перед матінкою. Приїздили брати. Навезли харчів та ліків. Побули два дні та й поїхали собі. Віднині всі хатні клопоти, господарство, піклування про хвору матір, доньку та чоловіка лягли на Олині плечі. Райське життя за маминою спиною враз скінчилось. Цілими днями крутилась, немов муха в окропі, і дивувалась, як-то мама встигала скрізь і ніколи не скаржилась. А Олі було важко. Ой, як важко! Але вже не пхинькала, заходячи до свинарника. І гній виносила, і корита чистила. Чоловік від ранку до пізнього вечора важко працював на тракторі. Оля виконувала силу-силенну домашніх справ, котрі раніше долала мама. Вечорами падала на постіль і відразу засинала. Та кілька разів на ніч вставала до хворої матусі.
Вона ніколи не була ледачою чи безсердечною. Та коли вийшла заміж, чомусь вирішила, що її родина — лише чоловік та донька. Від мами відгородилась. Мама навіть інколи заважала їй. І для Олі було звичним, що вся важка робота лягала на плечі немолодої жінки, котра мовчки зносила всі образи, а коли скаржилась на здоров’я, то донька тому не вірила. Гадала, що мама має бути завжди молодою та міцною.
Наразі Оля сама не розуміла, чому так грубо, так жорстоко поводилась із мамою. Відчуття великої провина доводило до розпачу. Забившись десь у куточок, вона гірко плакала від сорому за себе та жалю за мамою. Як би ж ті сльози могли поставити хвору на ноги! Тим часом мама стала відмовлятись від їжі. Лікар лише руками розводив. Мало не плачучи, дочка припрошувала матір поїсти. Готувала страви, котрі та полюбляла, та все дарма. Маленька онука теж намагалась нагодувати бабусю. Хвора пестила здоровою рукою білявеньке волоссячко дитини, та не їла. Танула, мов свічечка. Така худенька зробилась, така маленька, що Оля без сторонньої допомоги перевертала її, підіймала, аби поміняти постіль.
- Матусенько, поїжте бо зовсім знесилитесь. Ось весна незабаром, одягну вас чепурненько, будете, мов пасочка, на Великдень. Посаджу вас на крісло з коліщатами та й повезу вулицею. Провідаємо ваших подруг та кумів. Ви тільки їжте, мамочко, — вмовляла Оля.
Мати слухала те з усмішкою, але їсти відмовлялася. Вона все слабшала і слабшала. Стало зрозумілим, що дні її лічені. Ольга намагалась проводити біля неї якнайбільше часу. Кидала роботу і мовчки сиділа біля маминого ліжка, погладжуючи худеньку мамину руку. Руку, яка не знаючи втоми, весь свій вік важко працювала задля своїх дітей.
Якось, сидячи біля мами, помітила, що та, усміхаючись, дивиться на вікно. Спрямувавши свій погляд туди ж, Оля побачила на яблуневій гілці білу голубку. Пташина зазирала у вікно, і як здалося Олі, дивилася мамі у очі. Якось ураз пригадала казку, котру розповідала мама в дитинстві. В тій казці йшлося про хвору жінку, що не могла звестися із ліжка. Та жінка прохала доню принести їй водиці. Донька відмовлялась, бо боялась упасти в криницю. Мати прохала сина нарубати дров та затопити в грубці. Син відмовлявся, бо боявся поранити руку сокирою. Діти грались у дворі, а спрагла і голодна мати лежала в холодній хаті. Та коли діти увійшли в хатину, мати обернулась на білу голубку, випурхнула у двері й зникла у небі. Діти бігали усюди, шукали, гукали матір, прохали у неї пробачення. Так забігли вони до великого темного лісу, де на них чатував страшний вовк. Діти кричали від страху і тікали від нього. А він наздоганяв. Та з неба камінчикам упала біла голубка. Вона почала клювати вовкові очі, рятуючи дітей. Врятувала, але сама загинула.
Згадавши цю казку, Оля зрозуміла, чому мама відмовлялась їсти. Вона бажала швидше померти, аби не завдавати клопоту своїй дитині. Оля оторопіла від своєї здогадки. Вона ж так ображала маму, а та жертвувала своїм життям, щоб полегшити життя доньці. Оля заплакала.
- Мамочко, мені зовсім не важко доглядати за вами. Я все встигаю, всьому даю раду. Я все зроблю задля вас - тільки живіть. Я дуже люблю вас. І завжди любила. Без зла ображала, із дурощів. Простіть мені, матусенько моя дорогенька! — ридаючи припала до схудлих, але таких дорогих материнських грудей. Хвора слабко усміхалась. А доня хапала холонучу мамину руку і цілувала її, схлипуючи раз по разу.
Мати мовчки дивилась на дочку-мазунку. Не було у її погляді образи, чи докору. Були лише ніжність та безмежна любов. Помалу світло у її очах згасало. Оля вже не плакала. Вона зрозуміла, що мама їй пробачила. Вона випросить прощення і у Господа. Та чи зможе пробачити сама собі? Мабуть, ні. Не зможе. Провина перед найріднішою людиною довіку лежатиме каменем на її душі.
Біла голубка, спурхнувши з гілки, полетіла високо-високо, до холодного неба. Мами не стало. І вже не буде ніколи.

Любов ШИШАЦЬКА.