Непрощене подвір’я

 Нарешті підскочило вгору і враз залило світ сліпучо-ясним промінням.
− Ніби й не до зими йдеться, – подумала, а може, й прошепотіла старенька жінка, видибавши на поріг. За довгі роки на самоті вона звикла говорити і до сонечка, і до саду на причілку хати, і мабуть, до самої хати, що, як заведено в наших селах, стояла лицем на південь. І так їй захотілося спинитися на вже зігрітому сонцем порозі… Стала, ловила кожною клітиною тіла прощальне ласкаве тепло. Бо хто його знає…
Винесла стільчик, примостилася. І як же так сидіти без діла? Але ж сьогодні неділя, треба святкувати. Тож поволі стала розмотуватися ниточка з клубочка думок. І вся така нерівна, з вузликами – знаками запитання. Тримаєш іноді у двох руках розірвані кінці: як їх стулити? Як? Ой ті суперечності! От святкуй сьогодні. А яке те святкування? Сиди, лежи, поїж між тим, а як прийде хтось на посиденьки – обсуди з ним весь білий свій, який чомусь не такий став. Чи угодне Богові таке святкування?
Мимохіть ниточка роздумів почала намотуватися на другий клубочок власної філософії, релігії і моралі, створеної за вісім десятків літ, а рука сама потягнулася під стріху, дістала сніпочок квасолиння, що сохнуло там. Почала лущити квасолю: коричневу в глечик, білу – у фартушок. Біленька буде на насіння, бо не в’ється, росте рясними кущиками і скоро достигає. Темні квасолини – наліво, білі – направо. Ніби дні життя, тільки якби ж хто міг своїм дітям відібрати лише світле насіння, тільки ясні дні…
Раптом нитка думок затремтіла і розірвалася – на другому кінці села заграла музика. На тому подвір’ї! Весела полька щоразу переривалася зустрічним маршем для гостей. О, не один раз за всі ці літа там бували гості і не раз прошена була й вона, але не пішла. Не піде ніколи.
Це було давно. Вона цього не бачила. Навіть не може сказати, що увібрала в себе образу з молоком матері, бо не встигла його напитися. В ті роки у кількох сільських господарів забрали землю і майно. Їх поселили в панському будинку. Молодим мамі і татові дісталася кімната під самим дахом. Тут вона і народилася. Тато пішов шукати заробітку. Шукали собі заробітку і лихі люди. Однієї ночі злодії почали зривати бляху з покрівлі будинку. Одинока жінка з немовлям – і гуркіт, тупіт, скрегіт. Ледве дочекалася світанку і, схопивши колиску з дитиною, побігла додому, до мами. А там – ще нежонатий брат.
− Я буду женитися і тут жити, – сказав, як відрізав, взяв колиску з дитиною і виніс на середину дороги. Сестра просила, ридала, молила. І такий розпач охопив її, що потьмарився розум, тяжко захворіла і померла. Дівчинка виростала у другої бабусі, з татом. Вуйко при зустрічах відвертався, не заговоривши ні разу.
Роки минали, родичалися діти, внуки, ходили одні до інших. А вона на те подвір’я не пішла. Діти ж в тому не винні, там же навіть камінчика чи деревця того не лишилося, травичка давно стала ґрунтом, і він змився дощами. Над тим подвір’ям хіба лише оце сонце те саме, що й тоді. Але там лишилися мамині сльози. Вони не змилися, не випарувалися… Якщо і стали дощами, то ті краплини знову впали на те подвір’я – і вони там є. Як на них ступити? Може, це зайва чутливість? Чи маємо ми право на таку ненависть?
Ниточка ніяк не приставала до клубочка, сповзала, плуталась. Винні вузлики – знаки питання.

Євгенія БУЧКІВСЬКА.