«Мої діти давно просять комп’ютера. Але нам це не під силу», -

 Новий рік і Різдво… Скільки б нам не було років, ми, наче діти, чекаємо їх. Адже віримо, що це час, коли трапляються дива й здійснюються найзаповітніші бажання: у кожного своє, особливе. Для когось найзаповітнішою мрією є цілком звичні для більшості речі: встати та пройтись на власних двох, або опинитися у материнських обіймах, чи повернутись зі школи у гарному настрої, бо ніхто з однокласників не дорікнув, що тебе покинула мати й зараз живе із новою родиною за кілька вулиць від своїх трьох доньок та колишнього чоловіка...
«Сімейна газета» разом із небайдужими подолянами та представниками бізнесу вирішила у ролі Діда Мороза постукати до цих людей у двері, аби надати посильну допомогу, щоб вони відчули атмосферу свята й повірили: мрії збуваються.
Івана Рибачука знають у кожному куточку його рідних Антонін. Але не тому, що він порядний і працьовитий чоловік, люблячий батько, а тому, що його покинула дружина Світлана. Та не самого, а з трьома доньками. Сама ж живе через кілька вулиць від них: з новим чоловіком та маленьким сином і зовсім не цікавиться долею дівчат, яким не вистачає материнської любові.
Як зізнається мама Івана Рибачука, 70-річна Лідія Несторівна, своїм онучкам вона і за бабцю, і за маму, і за кухаря, і за командира, і за завідувача банком, і за майстра по заплетенню кісок. «Поки мої очі світять, допомагатиму у виховуванні дівчат, – каже бабуся Ліда, змахуючи сльози. – Думала, зіграли весілля, народились діти, будуть жити-не тужити… Не так сталось, як гадалось…» – «Не плачте мамо, прорвемось, – тремтячим голосом заспокоює Іван. – Тягнемось, як можемо. Хоч не багато живемо, але дружно. Найнеобхідніше маємо. Шкода лише дівчат, що стільки натерпілись. Сільські діти їх недолюблюють: ображають, називають по-різному. А все тому, що мати покинула їх, що немає у нас достатку, як в інших. Я прошу не звертати на це уваги. Вони ж мріють не вирізнятись серед своїх однолітків, бути такими як всі. Давно просять комп’ютера, який є майже в кожного їхнього однокласника. Але це нам не під силу...»
Господа Рибачуків значно відрізняється від сусідських подвір’їв. Одразу видно – живуть бідно, а ще – що не вистачає жіночої руки. Старенька хата, в якій мешкають Іван разом з доньками та сімдесятирічними батьками, вже давно не бачила ремонту. Незважаючи на те, що родина ледве зводить кінці з кінцями, чоловік намагається не скаржитись на долю й життя, в сезон – працює на цегельному заводі, решту ж часу – перебуває на біржі.
За словами Івана Рибачука, двох старших доньок – Богдану та Діану – він відсудив через суд. А від молодшої Настуні його колишня дружина відмовилася офіційно. Дівчата розповідають, що давно вже не бачили мами, хоча й живе вона недалеко від них. «Я їй кажу: навідай доньок хоча б у школі, якщо не хочеш зайти до них додому, – каже Іван. – Але вона не озивається…»
Молодша донька Рибачуків Настуня навчається у першому класі. Разом зі своєю бабусею Лідою, від якої у вільний від навчання час дівчинка ні на крок не відходить, опановує читання. А Іван допомагає розв’язувати рівняння з алгебри старшій доньці – шестикласниці Богдані. До речі, Настя з Богданою займаються співом, а середульша Діана – ходить на гандбол. «Коли невістка їх покинула, нам пропонували віддати їх до спецшколи чи інтернату, – зізнається Лідія Несторівна. – Але хіба так можна? Це ж наші кровиночки, наші улюблениці. Як би не було важко, з Божою поміччю, виростимо їх».

Усім небайдужим, хто може та хоче допомогти у втіленні мрії родини Рибачуків, просимо переказувати гроші на рахунок працівника редакції «Є»:
ОКПО 14360570
МФО 305299
р/р 29244825509100
КБ Приватбанк
Для поповнення карти 5168757240164964, Щуцька Світлана Іванівна, 2892215861.
У призначенні платежу обов’язково вказуйте, кому саме ви хочете допомогти (родині Рибачуків).
За детальною інформацією про родину Рибачуків звертайтесь до редакції «Сімейної газети». Тел: (0382) 66-43-35.