Наш Шерлок Холмс

 – Господи, змилосердься вже решті-решт, – говорила ще жвава бабця Дуня. Вона кожного ранку мала роботи – промітала стежку до курника. Хотіла, аби кілька зозулястих курок і цибатий горластий півень таки вийшли зі свого помешкання і розім’яли кісточки.
– Я й гадки не маю, як живуть люди посеред снігів і льоду, – бубоніла собі під носа і хвацько махала березовим віником, аж курява стояла над головою. Коли доходила до дверей курника, то рахувала свою птицю. Раділа, що всі живі-здорові.
– Зараз дам зерна, водички, – примовляла, як до істот, що розуміють людську мову. – Набирайтеся сил, аби потім добре неслися.
Птахи схиляли голови, зиркаючи на господиню. До них таки, мабуть, доходили її слова. Та одного ранку бабця Дуня ледве не впала на порозі халабуди. Після нескладної арифметики до неї дійшло, що минулої ночі її курячий гурт зменшився на одну голову. Наступного дня не стало чубарочки, котра торік висиділа десяток курочок. Ох, і напасть! Лихо неабияке.
– Та, щоб тобі вони в горлі стали поперек, – почала жінка клясти. При цьому пильно роздивлялася навкруг. Шукала звіриних чи людських слідів. Все було засипано пухким снігом. Куди йти? Кому жалітися?
– Якщо так піде і далі, міркувала господиня, – то навесні залишуся сиротиною. Ніхто не закудахче і не запіє. Бери, небого, торбу та й іди старцювати.
Треба було щось робити. Отож пішла до сусідів, аби ті позичили ненадовго собаку. Ті охоче віддали Рябка у найми. Нехай прислужиться прибитій горем жінці. Адже вона обіцяла добре годувати пса, котрий мав вигляд новонародженого теляти. Лякав один лише вигляд. Пес, смачно наївшись, гавкнув зо два рази і підтюпцем побіг додому. Сховався в копиці сіна. Влігся спати. Хропів. Навіть не чув, як булькотіло в животі. Бабині кури були йому по цимбалах. Хіба Дуня могла знати, що собак не годують, коли йдуть на полювання. Варто було самій шукати вихід. Проявляти ініціативу.
Ще до вечора бабуся зварила десяток столових буряків. Хтось міг би подумати, що тут планують затіяти великі гості. Отож планували приготувати відро вінегрету. Але ні – бабці Дуні було не до веселощів. Вона лаштувала для невідомого злодія пастку. Червону рідину злила у велику стару миску. І коли кури всілися на жердинах, то й поставила посудину всередині, біля порога.
Тієї ночі майже не спала. Тільки-но повіки закриють очі, вона одразу схоплюється і – швиденько до вікна. Вглядається в ніч. Прислухається. Анічичирк. Доброго злодія не встережеш. Він тебе пильнує не гірше від хитрої лисиці.
Втома взяла своє, хапнула в полон жінку. Заколисала. А на ранок та ж сама пригода. Знову щезла курка. При цьому на долівці блищала калюжа червоної води. Через подвір’я, на вулицю, тяглися сліди, помічені буряковим відваром.Добре, що не падав сніг. Це було на руку. Бабця Дуня взяла грабовий костур і розмашистим кроком подалася з подвір’я. Пильно вдивляючись у відбитки чоловічих чобіт великого розміру, вона ступала обабіч – аби не знищити речовий доказ. Дехто хотів поговорити з нею. Почесати язика. Вона тільки відмахувалася руками, мовляв, іншим разом. Нагальна справа кликала вперед.
Не минуло й півгодини, як Шерлок Холмс у спідниці, в кацавейці та грубій теплій хустці гримнув палицею у вікно облупленої хати. Всередині почулися голоси. Потім відчинилися двері і перед місцевим сищиком виріс чоловік з синім носом і посоловілими очима. Надвір війнуло пахощами курячого бульйону. Вітаміни втікали з хати.
– Жируємо на моєму добрі? – спитала Дуня і ткнула злодія палицею між ноги. Мабуть, дістала таки соромоти чоловічої. Бо той ойкнув, зігнувся. Вхопився руками за нікому непотрібний збіднілий скарб.
– Віднині кожного дня будеш виносити в мене сніг на город, – мовила суворо бабця Дуня сільському ледацюзі. Якщо не хочеш такої кари, то я вже йду в міліцію.
Вирок був суворим, але справедливим.
– Нехай буде по-вашому, – згодився спійманий шкідник. Він не виправдовувався. Вже знав, що таке казенні харчі.
Відтоді над нашим селом ніби святі пролетіли. Зовсім не чути, аби щось пропадало. Тямовита бабуся Дуня, дай Боже їй сил і багато ще років життя, не гірше від Шерлока Холмса відгадала причину зменшення курячого поголів’я.

Михайло СОЛОВЧУК