Євсузьке життя

 Принаймні, їх найголовніші віхи. У поважних літах, надто коли стрілки на життєвому циферблаті невпинно наближаються до завершення віку, вже по-іншому згадуєш справжній годинник-ходики з гиркою. Вона висіла на ланцюжку і своєю вагою спонукала увесь невеличкий механізм до роботи, найголовнішим і єдиним обов’язком якого було рухати стрілки — не швидко й не повільно, згідно з плином часу протягом доби.
Отакий годинничок висів і в одній з хат на околиці села Євсуг, що на Біловодщині Луганської області. Щоправда, тоді це був навіть центр району. Можливо цей факт з історії села і не згадувавсь би, якби у дитинстві не спіткала мене серйозна хвороба. Тож повезли мане, ще дуже малого хлопця, з тієї околиці, що Вершиною називалась, до центру, за кілька кілометрів. Село так розтягнулося понад річкою Євсуг, що хворій людині, надто дитині, не дійти до лікарні. Тож дорослі запрягли коней, повезли. Тоді напевне, було якесь свято. І єдина довжелезна сільська дорога, й стежки біля хат, що обабіч неї, і двори, в які крізь штахети глянути можна було, — все підметено, прибрано. А виїхали на центральну вулицю, так тут узагалі очі засліпили побілені стовбури дерев й штахетні огорожі, свіжопотрушені піском доріжки по обидва боки головної вулиці.
Що там за хвороба була і що матері радили лікарі щодо лікування — не знаю, але, очевидно, сам факт споглядання чогось нового, яскравого, свіжого і несподіваного сприяв моєму одужанню.
На селі, та ще й у колгоспі (тобто колективному господарстві, це як кооператив після розвалу Радянського Союзу) навіть через десять — двадцять років по війні важко було жити. Хтось ще не залікував душевні й матеріальні рани, хтось прийшов з війни калікою і відчув, що у когоспі йому допомоги — зась, бо колгосп, кожен за себе. У когось щось і виходило.
У колгоспі декларувалося – що один за всіх і всі за одного, а колективне складається з часток членів когоспу. Загалом так воно й мало би бути. Та не так виходило у житті. Бідніші когоспники змушені були ходити до сусіднього урочища Гадючого збирати лісові ягоди, дикі груші, терен, щоб якось збагатити раціон і пережити зиму. Родини багатших цього не робили. Як то кажуть, неозброєним оком видно було як ті, що були при посадах, крали молоко, комбікорм, дошки тощо. Кому про все те скажеш? І як скажеш?! Колгосп — не радгосп, усе замикалося на якомусь бригадирі, парторзі чи голові колгоспу. У крайньому випадку, могли скликати збори колгоспників. І хто ж на на них почав би патякати проти бригадира, дарма що він зачуханий нездара і любить випити, зате комуніст.
Нашу родину, розповідали старші, розкуркурили. Тож над нами и висів такий собі Дамоклів меч, незважаючи на неймовірну бідність, в яку нас кинули, і зовсім не беручи до уваги, що в лиху пору голодомору в нашій тоді молодій родині повмирало п’ятеро дітей: Катерина, Олександра (чи Олександр), Раїса, Анатолій, Лідія. А рідні брати матері — Кирило та Роман — загинули у боях другої світової війни, відповідно у квітні 1943-го і 24 квітня 1945 року. Та й батько — Василь Іванович — справно трудився у тому ж колгоспі поки не скосили сухоти. Комуністи кулаків, тобто заможних і працьовитих людей, не любили.
З цієї ж причини дехто з родичів подався аж на острів Шпіцберген — мабуть, не з власної волі. З жалем згадували їх мати, той Шпіцберген, Спізьбірьом називаючи.
Отож, щоб не загриміти до отого «Спізьбірю» та не бути зацькованими комуністами ні за що, багато односельців боялися йти на поля збирати щось їстівне. І ми остерігалися, хоч і поле з безліччю кукурудзяних початків було поруч. Саджали кукурудзу свою. А щоб нас не звинуватили у крадіжках, то вирощували тільки білу.
У сенсі харчування нам, дітям, жилося деякою мірою, можливо, дещо легше, ніж дорослим. Особливо влітку. Збирали дикі ягоди, фрукти, їстівні соковиті трави – і таким чином перебивали голод. Не можна стверджувати, що аж так нічого не було поїсти чи у щось вбратися. Але все було на межі. І тому повсякчас доводилося ламати голову: а що наступного разу доведеться перекусити? А що одягти, бо єдині штанці вже протерлися й дірки утворилася?
Коли відступав смуток, попри клопоти, можна було помітити неймовірну чарівність природи. Поруч з хатою тішив око і заманював до своїх шат вишневий садок. Посеред нього була змурована літня піска з височенним димарем. То хіба ж забудуться, приготовлені на ній, пресмачнющі вареники, куліші та юшки.
А у тому ж Гадючому лісі росли надзвичайної краси весняні квіти, зокрема ряска, проліски, лісові дзвіночки, звісно ж найрізноманітніші дерева, зокрема й фруктові.
Понад річкою дозволялося мати невеликі городи для вирощування поливних культур — капусти, огірків, помідорів тощо.
Хай там як, а з роками Євсуг навіює тільки хороші спогади, хоч зазнали ми в ньому й чимало лиха. Але до кого воно не приходить?.. Загалом село хороше і люди в ньому шляхетні. Якби такими не були, то не було б патріотів у рідному краю, і його й не стало б.
Дожило до двадцять першого сторіччя, розбудовуючись потихеньку.
Та й гріх селу скніти, розташувавшись якраз на важливій автомобільній трасі, маючи гарні землі, навколишні ліси, гаї та пасовиська.
Тож і надалі йому жити й процвітати!

Микола СНАГОВСЬКИЙ,
уродженець с. Євсуг,
що на Луганщині.