Лікарняний роман

 Синоптики на вечір прогнозують хуртовину, але це його не лякає. За 11 років на цій роботі звик до всього. Робота далекобійника йому подобається. Він ще змалечку полюбив дорогу та машини, бо його батько теж був далекобійником. Олександр добре пам’ятає, як вони з мамою з нетерпінням чекали його з кожного рейсу. Скільки тоді було радості у маленького Сашка, коли батько за вечерею садовив його на коліна і розповідав про міста, в яких побував. Потім Сашко довго вночі не міг заснути, все уявляв себе водієм великої вантажівки, яка курсує Україною від одного міста до іншого. Після школи вивчився на шофера і влаштувався на фірму, що займається перевезеннями вантажів Україною. Побував у багатьох великих містах та містечках, і кожне йому подобалось по – своєму.
Проїжджаючи через Тернопільщину, Олександр незчувся, як задрімав. Потім відчув сильний удар в голову, а далі – темрява. Отямившись в кареті „швидкої допомоги”, запитав у лікаря, що з ним сталося.
– Що ж, молодий чоловіче, ви потрапили в аварію. У вас струс мозку. Можете назвати своє ім’я? Олександр намагався пригадати, але не зміг.
Також не пам’ятав, де мешкає, і не зміг згадати події минулого. Було відчуття, що в голові туман.
– Так, голубчику, значить у вас ще й амнезія. Полежите в лікарні, підлікуєтесь, і поступово, дасть Бог, пам’ять повернеться.
Олександрові це здавалося страшним сном. Вперше за стільки років на цій роботі він потрапив у ДТП. Найбільше він боявся, що пам’ять не повернеться ніколи, і він не зможе далі жити так, як жив до аварії.
Минуло два тижні. Крім медикаментозного лікування, лікар порадив Олександрові відвідувати їхнього психолога, оскільки психологічні бесіди в більшості випадків допомагають все пригадати.
Психолог Олена Іванівна виявилась приємною молодою жінкою. Вона запевняла, що його випадок не найважчий, тож за деякий час він все зможе згадати. Головне, це віра в успіх. На третьому сеансі Олександр почав пригадувати своє дитинство. Їхні бесіди заспокоювали його, надавали відчуття душевного спокою та віру в те, що все буде гаразд.
Лежачи вночі на лікарняному ліжку, Олександр думав про Олену Іванівну. Вона йому дуже подобалась. Медсестра розповіла, що вона розлучена і виховує п’ятирічного сина Ігоря. Олександр вирішив запросити її на побачення в лікарняну кав’ярню. Вона погодилась, бо і він їй теж приглянувся. Вони сиділи, пили каву та розмовляли. Зненацька Олександрові запаморочилося в голові, а потім він пригадав всі події свого життя. Олена Іванівна зраділа і сказала, що скоро його випишуть з лікарні. Але замість радості, ця звістка викликала в Олександра сум: він хотів і надалі бачитися з жінкою-психологом.
Вранці лікар оглянув Олександра і сказав, що випише його сьогодні. Перед тим, як залишити лікарню, Олександр купив букет червоних троянд для Олени Іванівни. Подарувавши квіти, він попросив дозволу телефонувати їй. Вона радо погодилась, і вони обмінялися номерами телефонів. Олександр повернувся додому до Хмельницького, відновився на роботі, курсував Україною на своїй вантажівці. Проте кожен день телефонував Олені Іванівні, цікавився її справами, сином. Він розумів, що постійно так тривати не може. Йому вже 32 роки, хочеться мати сім’ю, дітей. Приїхавши в Тернопіль, Олександр запропонував Олені Іванівні руку й серце. Зі сльозами на очах вона сказала „Так”. Через місяць зіграли весілля, Олександр переїхав до коханої в Тернопіль, залишив попередню роботу і влаштувався водієм „швидкої допомоги” в лікарню, де зустрів свою Олену. Правду в народі кажуть, що „не було б щастя, та нещастя допомогло”.

Галина Заставна.