Хмільна вода

Були часи (старші люди добре пам’ятають), коли по селах велася запекла боротьба із „зеленим змієм”.

Майже щодня, від хати до хати, ходили зовсім тверезі і рішучі люди. Вони, на чолі з міліціонером, без запрошення і попередження, наскоком влітали на подвір’я. Перевертали все догори дригом. Шукали самогонний апарат, закваску, чемергес марки „Три гички”.
Якщо їм щастило, то все знайдене відбиралося, й злісний самогонник пізніше ставав на громадському суді перед очима односельців, каявся, та обіцяв, що більше до скону літ не гнатиме домочадівку.
Тоді, селяни отримували, як натуральну оплату, по кілька центнерів цукру. Дещиця йшла на чай і консервацію – решта, впродовж зими, розчинялася у заквасці. Самогонка була і залишається стабільною валютою на селі.
Отож в одному селі, голова сільради зарікся – будь-що перемогти місцевого „зеленого змія”. Він, не відкладаючи нагальну справу в довгий ящик, зібрав актив.
Це були люди, портрети котрих ніколи не мінялися на Дошці Пошани. Кращі з кращих. Взірець. Еталон.
Що правда, вони не вважалися святими, адже також інколи заглядали в пляшку, але знали міру. На тій нараді, облизавши зашерхлі губи після вчорашнього застілля, голова зачитав список членів загону тверезості.
– Пропоную долучити до архіважливої справи і їздового Микиту, – сказав голова. Прискіпливим поглядом, ніби променями рентгену, провів по присутніх. Заперечень не було.
– Він возить людям сіно, картоплю, зерно, борошно. Так що добре знає, в кого є самогонка. Бо його з хати без причастя не випустять. Нехай буде нам вказівником.
Микита промовчав. Голова не варила зовсім. В макітрі, під ріденьким, скуйовдженим чубчиком, товклася одна думка: „Де похмелитися?”.
– Рушаймо! – скомандував, надто беручкий до виконання прямих обов’язків, лейтенант Кострубатий. І вони пішли за ним. Суворі обличчя, гострі погляди. День видався вдалим. Коли сонце хилилося до вечора, зайшли на обійстя Микитового кума Ониська. Той щойно завершив гнати самогонку і поквапливо розбирав причандалля. Глянув у вікно, бо собака несамовито гавкав і рвався з ланцюга. Застиг, як витесаний з каменю. На подвір’ї юрмилися ті, що завзято чинили спротив безсмертному „зеленому змієві”.
Онисько і раніше виходив сухим із води. Не вагаючись, хапнув відро з ще теплою випивкою, і майнув на двір. Чинно привітався. Оволодів собою. Ото характер мав чолов’яга! Спокій і невинність. Святий і безгрішний. Цим він і підкупив експропріаторів.
– Зараз! Почекайте хвильку! – І як ні в чім не бувало пішов неквапом до хліва, не оглядаючись, аби не розхлюпати жодної краплі високо – градусного зілля, відчинив двері.
– Дам корові пити. Вже пора, – мовив зсередини стійла.
Згодом вийшов. Постояв з людьми. Пожартував і випровадив за ворота. Микита не квапився. Він знав, що „підлікуватися” можна лише тут: глянув на Ониська і красномовно провів ребром долоні по жилавій шиї. Господар і без сурдоперекладу все зрозумів і кивнув головою на стайню. Вдруге пояснювати страждальцеві не довелося. Вже через хвильку найліпший їздовий колгоспу колінкував біля відра. Хлистав щойно вигнаний самогон аж захлинався. Був би ще пив, та Онисько відтягнув за кацавейку.
– Досить! Припався, мов дурний до мила! – мовив забираючи дармовий напій.
Микита ледве підвівся і подався доганяти інших членів рейдової бригади.
– Де так довго був? – запитав дільничний.
– Пив воду! – відповів вже „полікований” передовик сільського господарства. Відвернув мармизу, щоб міліціонер не почув випарів. Через півгодини, сивуха таки звалила небораку з ніг. Він хитнувся сюди-туди, наче маятник старого дзиґаря і полетів сторчма у канаву. Висока, пекуча кропива і величезні лопухи сховали п’яничку від стороннього ока.
На другий день Микитове фото прибрали з місцевої Дошки Пошани. На тому місті, ще довгенько нічого не було. Керівництво ніяк не могло віднайти гідної кандидатури, себто заміни їздовому, котрий отак знеславився, і не виправдав довіри місцевих очільників.