На вас, діти, надія.

 Придивляюсь кожен раз, шукаючи, наче загубила щось дорогоцінне, яке треба обов'язково знайти.
В моєму дитинстві цибулька була рівна, красива, плеската і кожна, як на підбір, чималенька. «Земля особлива у нас» - казали мої земляки. І справді, городина з мого села завжди була нарозхват. Але чи то не вірила, чи не розуміла тоді, що це так.
Та проживши добру половину життя, тепер вже знаю, що такої родючої землі, мабуть, немає більш ніде. Картопля у моєї хрещеної родила ще «післявоєнна». Адже як завезли цей сорт у зруйнований тоді колгосп, то ніхто його років сорок і не міняв. А родила вона щороку щедро. Врожаї мало не рекордні були - по три величезні погреби-ями засипали щоосені. І жодних тобі вірусів чи хвороб картопляних, причому особливо землю нічим не удобрювали. Була картопля і хлібом, бо в голодні роки з неї хліб пекли, і духмяною «жаренкою» з печі - у чавунчик, зверху шматочок сала – і в піч! Куди до неї найвишуканішим делікатесам...
А помідори без парничків і розсади доспівали вже в червні, саме в жнива - така земелька була. Ой земле, земле рідненька, як багато про тебе рідну почуто, побачено, прочитано, передумано, та ось тільки тепер, у зрілі роки, через серце проросло і до рідного місця прив'язало навічно вже те відчуття рідного краю, де відкрили ми колись очі на світ. Бачу себе чи не трирічною - на обійсті груші росли дивовижні - таких ні в кого в селі більше не було. А ще бачу туманець і прозорий серпанок над болотом та берегом, де ми тоді жили. Власне, то не болото було, а заплава річки, що якихось років триста текла-поспішала тут до Дніпра. Той серпанок особливий над річкою, що більше ніде я такого не зустрічала. І коли довелось знову побачити зарослу кущами і бур'янами вулицю рідного, колись великого села (а в моєму дитинстві зміїлась вона берегом - довжелезна, тіниста, заросла кучерявими вербами, і заїзжий гончар з гарбою глечиків заблукав на ній), то серце і душа відразу впізнали той серпанок.
Для кожного з нас наша Батьківщина - наймиліша, хоч би де б ми не народились. Можете не згадувати про неї, не думати, не провідувати, навіть може й зневажати...
Але прийде час, повірте, прийде та година, коли нестерпно до болю, до сліз, до крику і розпачу вона вас покличе. Стануть приходити до вас уві сні ті росисті, наче діамантові, стежки, де ви своїми малими ніжками ступали, дзвінкі громи і дзюркотіння ручаїв літньої зливи, що пронеслась над вашою хатою десятки років тому. І мама юна й усміхнений тато...
І ви все покинете і приїдете до неї, своєї малої батьківщини, яка для вас є найголовнішою. І вона вас привітає і пробачить. І ви захочете вашим дітям донести те найдорожче і безсмертне для вашої душі, що вмістилось у прості слова - «моє рідне село» так, як донесли до вас ваші батьки свої спогади і почуття. Спасибі моїм незабутнім батькам...
Перед моїми очима – ніби великий відрізок часу. Дитинство моїх батьків, їхня юність і їхнє життя, життя мого села. Ніхто і ніколи не зміг би переконати мене, що моє село - не найкраще, не найкрасивіше. Довелось мені і в горах побувати, і на півночі, в тайзі, і в степах. Так, звичайно, красиві пейзажі і ... чужі. Моє ж село - на березі ріки, щоправда річки, вже немає, але високі круті береги свідчать, якою могутньою вона була. Відчуваєш біль за неї і ніжність, як до живої істоти, що зазнала такого лиха. А була ж повновода. Велична ріка з поетичною назвою. Козацькі дубки та чайки кидали якір біля пристані, і було село містечком, що його ще заснував відомий магнат Ярема Корибутич-Вишневецький. Пливли човни і далі до – Дніпра і Чорного моря. Козацькою славою і тужливим співом знедолених вкриті ці береги...
Я ніби бачу ще далі в глибінь віків. Десь тут на околиці села проходили історичні «змієві вали». То були суцільні, висотою до десяти метрів земляні насипи, що тяглися до самого древнього Києва. На них на видимій відстані була розставлена сторожа, що подавала вогняний сигнал, коли наближався ворог. Ви можете собі уявити, щоб ми сьогодні збудували щось подібне? У нас же і техніка, і можливості... Піраміди Єгипту бліднують, коли уявляєш собі цей подвиг моїх пращурів. А десь зовсім поряд - древні, майже містичні міста - Вир, В'яхіль, Попаш... Тисячні укріплені поселення, багатолюдні процвітаючі села, бо як же інакше збудували б такі укріплення? Китайська стіна та й годі. Уміли предки виживати і боронитись від багаточисельних орд, що йшли південним степовим коридором, грабуючи і вбиваючи.
...І Чінгісханова орда, яку хан не годував і не одягав, що жила тільки грабунками і вбивствами, все знищуючи на своєму шляху. Я ніби бачу полум'я пожеж, кров'ю залиті ріки. Довго пусткою стояла рідна земля, заростаючи бур'янами. Заселяли землю козацькі старійшини, їх прізвища збереглись у назвах вулиць і кутків. Наділяли родючі землі панам. Пани збудували палац з підвалами і льодовнями, що збереглись і до сьогодні, бо їх практично не можна зруйнувати. На даху палацу був зимовий сад, «висячі сади Семіраміди». Чудові краєвиди, глибокі ставки, мальовничий острів для купання, церква, дзвіницю якої було видно за тридцять кілометрів аж у повітовому містечку, спроектована італійським архітектором, лікарня, школа... То так тільки мовиться, що пани будували. Все це було створено важкою працею моїх прадідів.
Моє село... Пробач мені і прийми моє, хоч запізніле, каяття. Я побачила тебе як після татарської навали... Так тож орда була, чужинці. Чому ж сьогодні заросли бур'янами і кущами твої колись багатолюдні вулиці? Хто зігнав з рідної землі твоїх дітей, село моє? В Києві, Харкові, інших містах треба їх шукати. Молодими покинули тебе, десь там і залишились. Як живеться їм, чи спокійно спиться? Де там... Я ж одна із них, твоїх дітей...
А на центральній садибі міцніє господарство. Його голова - «хазяїн», як колись з повагою називали мої односельці розумних та роботящих сільських трударів. Корівок елітних закупив, у селі за новітніми технологіями вже працюють, поля такі красиві, оброблені. В селі газ, водогін і в наш час бездоріжжя - чудовий асфальт. Молодь - значна частина працівників його господарства. Школа, дитсадок, лікарня, відділення зв'язку. Старі, ще панські будівлі відремонтовані, реконструйовані.
Головне - молодь. Діти - це надія на майбутнє. Вірю, що наші розумні, чудові, розвинені діти зуміють врятувати світ. І відбудують село. Моє село і село українське. Та ж ми усі з дитинства знаємо, що родючішої і красивішої землі немає. Побувала я на обійсті, де виросла. Немає хати, немає груш. Розібрали добрі люди. Та немає там і бур'янів. Вулиця заросла кущами, зате городи вже розорано і засіяно. І душа моя пораділа, що не бур'янує земля моя рідна.
На вас, діти, надія...

Т. ІВАСЕНКО.
Сумська обл.