Екскурсія до божевільні

 Я б ще додав - не зарікайся також від божевільні. Взагалі від усього не зарікайся. Бо життя – це така штука, що навіть вмерти можна у зовсім непідходящий момент. От дочитаєш цю статтю, і на тебе, не дай Боже, обвалиться стеля чи бурулька впаде на голову, коли виходитимеш із дому і проткне наскрізь твоє тіло аж до п’ят. Чи трактор переїде, коли переходитимеш вулицю на пішохідному переході і на зелене світло. Варіантів випадків дивних, незрозумілих, кумедних і смертельних, які нам дарує життя, безліч.
Розкажу про один. Його переповів мені мій добрий знайомий Петро. Після закінчення педінституту він працював викладачем в одному з технікумів чи в якійсь академії нашого обласного центру, куди доїжджав з центру районного, де проживав разом із батьками. Зазвичай добирався до місця роботи, як міг – рейсовими автобусами чи попутними машинами. Звична справа для багатьох людей, які живуть поблизу великих міст.
І ось одного разу, наприкінці робочого тижня, він, із задоволенням думаючи, як проведе наступні вихідні, стояв, як завжди, на виїзді з міста і махав рукою машинам, що проїжджали повз.
Того дня пощастило – довелося чекати недовго. Вже за якихось десять чи п’ятнадцять хвилин загальмував невеликий фургон, пристосований для перевезення пасажирів. Петро та ще кілька чоловіків та жінок кинулися до вже відчинених передніх дверей і почали запитувати водія, куди він їде і чи може довезти їх до того чи іншого села. Одна з жіночок, якій, видно, не так легко давалися в житті гроші, запитала, скільки буде коштуватиме поїздка. На що водій із посмішкою на обличчі сказав, що усіх він довезе до місця призначення „швидко і головне – безкоштовно” - „Грошей не треба!”- такою була його відповідь. „Дай Боже вам здоров’я і щастя!” – сказала жіночка і усі пасажири, зайнявши місця, зраділи такій „халяві”. Петро, розповідаючи мені цю історію, казав, що його в цій ситуації абсолютно нічого не насторожило – ні те, що водій відмовився від грошей, (що було дивно, бо, як правило, водії попуток зупиняються, аби хоч частково повернути вартість дорогого бензину) ні те, що взяв саме двох жінок і саме чотирьох чоловіків, хоча в салоні автівки було ще одне чи два вільні місця і чомусь решті потенційним пасажирам відмовив. А ні те, що вже в дорозі далеко за містом раптом різко повернув до села, що було поряд, і відоме тим, що у ньому розташовувалася обласна психіатрична лікарня. Петрові, який частенько їздив туди-сюди, це також не здалося дивним. Іноді дійсно бувало, що водій з’їжджав з траси, аби підвезти чи не до порога хати когось із пасажирів. Усі так і подумали. Машина дісталася села і під’їхала до воріт психіатричної лікарні. Водій посигналив, ворота відчинилися, і усі пасажири опинилися на її території. Петро розповідав, що і в цей час був цілковито спокійним і нічого поганого не підозрював. Йому було навіть цікаво побачити, як виглядає будівля відомої усім місцевої „дурки”, бо він ніколи тут не бував. Він без жодного хвилювання спостерігав, як водій передав черговому шість зшитків, на яких було написано „Історія хвороби”, попросив усіх вийти з машини, бо йому „треба заправитись і через п’ять хвилин ми їдемо далі”, попрощався з охороною, шепнувши їм щось на вухо, і похапцем поїхав геть. Великі металеві ворота зачинились...
І ось тут почалися відбуватися справді дивні і неймовірні речі, гідні якогось кошмарного сну чи американського фільму жахів. Один – з охоронців, підійшовши до групи пасажирів, командним голосом наказав: „Пішли!”. „Куди пішли?” – здивувалися пасажири. „Ви ще щось мені поговоріть! Ану швидко! Бо зараз покличу санітарів!”. Усі почали пояснювати, що це якесь непорозуміння, що вони просто пасажири, які добираються до своїх домівок. Слухати їх ніхто не хотів. Петро говорив, що він викладач. На що охоронець жартівливо відповідав, що він професор і не просто професор, а відомий вчений Ломоносов. Інший пасажир, молодий хлопець, стверджував, що він офіцер, хоча зараз одягнений у цивільне. Йому з посмішкою сказали, що він має справу також із військовим на ім’я маршал Жуков. Два інші пасажири - дядьки середнього віку, а з вигляду якісь прості роботяги, скоріш за все, будівельники, в розмову не втручалися і з виглядом „дивуюся і нічого не розумію” просто курили. Від них йшов сильний запах перегару. Видно, перед тим, як їхати, друзі „розчавили”, якщо не пляшку горілки, то без сумніву кілька бокалів пива. Але коли черга дійшла до них і охоронець крикнув, аби вони також почали виконувати його накази, то ті, довго не думаючи почали „відгавкуватися” ненормативною лексикою, запевняючи, що той, з ким вони розмовляють, є „вівсом, пропущеним через коня” і таке інше. Охоронець такого не потерпів - слово за словом і почалася бійка. Роботяги, недовго думаючи, почали його гамселити зі всіх боків. Бійка була жорстокою. Крик, гамір, зойки, плач, ненормативна лексика. І тут зненацька, як у відомій пісні Володимира Висоцького, „примчались санитары и зафиксировали нас”. Це були здоровенні кремезні чоловіки, як кажуть, в „розквіті сил”. Вони пов’язали нашу „групу” без жодних зайвих слів і питань, швидко і професійно. Вже за кілька хвилин усі чоловіки, (куди ділися дві жіночки в цій катавасії, Петро не помітив) були міцно прив’язані мотузками до ліжок в якійсь палаті. Більше того, їм усім всадили в сідницю якийсь укол, який паралізував усе.
Як пізніше стало відомо, в психіатричній лікарні Петро і його попутники проспали три ночі. Доза ліків, які їм спересердя всадили санітари, виявилася завеликою для їхнього незвиклого до таких сильних медикаментів організму. Лише в понеділок, коли вони прокинулися, і лікарі після вихідних прийшли на роботу, викрилося, що ці невинні прикуті до ліжок люди – не їх „пацієнти” і що сталася прикра помилка. Весь медичний персонал лікарні був просто приголомшений. Керівництво лікарні вибачалося і робило усе можливе, аби „зам’яти справу”. Єдиним з пасажирів маршрутки, хто несамовито кричав і запевнював, що він цього так не залишить, був офіцер. Він казав, що обов’язково знайде того водія і йому буде „гаплик”. Адже він через цей „бєспрєдєл” не прийшов на побачення зі своєю коханою дівчиною, що для нього було значно більшою трагедією, ніж три проведені ночі в „дурці”.
А насправді сталося ось що. Дирекція психіатричної лікарні попросила якогось водія відвезти до однієї з обласних поліклінік шість своїх пацієнтів, аби зробити чи то якісь складні аналізи, чи дослідження на медичному устаткуванні, якого в неї не було. Мова йшла про хворих „небуйних”, тобто таких, які для суспільства небезпеки не представляли. Звідси така безпечність у їхньому транспортуванні. Повертаючись назад, водій, який не мав досвіду спілкування з такою специфічною публікою, зупинився біля одного з кіосків, аби щось собі купити – чи то пачку цигарок чи пляшку води. Коли повернувся до машини, то його кинуло в холодний піт – усі „клієнти” втекли. Навіть не втекли, а просто зачаровані пішли собі прогулятися, адже велике місто так манило своїми усілякими принадами. Водія охопив жах, але він його швидко переборов. Недовго думаючи, на першій же зупинці він підібрав саме таку кількість „клієнтів” і саме такої статі, яка була у супроводжуючих „Історіях хвороби”, які йому довірили, і без жодного „докору совісті” доставив їх на місце, і здав як звичайнісінький багаж.
Петро ще казав, що він не знає, чи знайшли того шофера і чи одержав той якесь покарання за таке хуліганство. Але якби десь колись здибав цього „жартівника”, то мармизу начистив би точно!

Сергій ФЕДОРЕНКО.