ye-logo.v1.2
23 Листопада, 2020

Ніч у хаті з привидом

Суспільство 5232 1
www.paulridenour.com
Фото: www.paulridenour.com

Відверто кажучи, усе своє свідоме життя у потойбічні сили не вірив.

 Більше того, навіть був схильним до атеїзму хоча, як каже мудрість, атеїзму потрібно не менше віри, ніж самій релігії, але то вже інше. Тож коли дізнався про хату з привидами, поставився скептично, тим більше, що це не десь там, а у нас, по сусідству. Довідавшись подробиці, зв’язався із власниками будинку, які підтвердили усе почуте раніше. Ідея переночувати у хаті з привидом виникла блискавично, однак, про всяк випадок, прихопив із собою два
відеореєстратори.

Село розташоване всього у кількох кілометрах від райцентру, та менш ніж за три десятки кілометрів від обласного центру. Однак спочатку заїхав до місцевого священика, котрий намагався посвятити хату.

Отець Микола: «У тій хаті відбуваються страшні речі»
Священик району, української православної церкви Київського патріархату отець Микола, зустрів досить привітно, однак дізнавшись про мету мого приїзду спохмурнів. «Знаєте, є речі, з котрими живим краще не стикатися, – каже отець Микола. – Вичитками я ніколи не займався, воювати з нечистими силами справа монахів, але охороняти паству – обов’язок кожного священика. Ще дорогою до тієї хати почув себе зле. Не те, щоб мене щось боліло, скоріше з’явилася тривога, і не дарма. Щойно переступив поріг ніби потрапив у світ мертвих. Тільки почав читати молитви, у стіни так загрюкало, що зі стелі посипалася штукатурка. Хочу молитву прочитати, а воно мене душить, слова не дає вимовити. Махнув кадилом, а зі стелі чорний пух посипався. То страшні речі, і я б вам не радив туди їхати, а тим більше ночувати. Проте… у вас є хрестик». Хрестика я не носив, однак за переконливою порадою священика атрибут християнської віри таки взяв. Відверто кажучи, коли виходив з храму, де і відбувалася наша розмова, героїзму у мене значно поменшало, а зустріч з власницею хати Наталею Берендою лише посилила мою тривогу. «У хаті батько живе сам. Останнім часом він став поводитися дивно, розповідав про якісь містичні речі, про якісь привиди. Дійшло до того, що навідріз відмовився жити у будинку, в котрому мешкав ледь не 70 років. Звісно, така поведінка мене здивувала. Ми з чоловіком вирішили переночувати у будинку, і не тому, що повірили, а просто щоб заспокоїти батька», – розповідає Наталія Беренда. Під вечір жінка з чоловіком машиною приїхали до батьківської хати. Розстелили на веранді, і вже майже задрімали, коли їхній сон перервав грюкіт у двері.«Ми прокинулися. Перелякалися, але більше від несподіванки, – продовжує Наталія Беренда. – Я вже хотіла йти відчиняти двері, коли чуємо, вже хтось по хаті ходить. Гупає, йде до нас. У мене волосся дибки стало, ми з чоловіком мов ошпарені вилетіли з хати, сіли в машину, чоловік по «газах»… Отямилися лише вдома. Згадала, що з переляку навіть двері не зачинила. Отоді то я і звернулася до отця Миколи».

«Три ночі, мов Хома Брут, молитви читав»

Ми приїхали до села, зайшли до хати пані Наталі. Був там і її батько, 75-річний Микола Беренда. Чоловік зізнався, що не зважаючи на свій вік, у надприродні сили не вірив. Донедавна. Микола Гнатович пригадав, що все почалося з того, як під ворітьми дві години простояла їхня далека родичка, котру в селі усі називають відьмою. «Чую, пси гавкають і гавкають, – говорить Микола Беренда. – Виходжу на подвір’я, стоїть біля воріт. Кажу, щоб заходила – не хоче. Попросила телефон родички, каже, запишіть на клаптику паперу. Я виніс, вона розвернулася і пішла. (до родички жінка так і не телефонувала – авт). Тієї ночі воно прийшло вперше. Було десь опівночі, коли пси спочатку загавкали, а потім заскавучали так, ніби їх ріжуть. Потім все стихло. Чую, ніби хто у двері шкрябається, а потім як затовче під вікном. У мене там курник, бляхою накритий». Ще кілька разів гупнувши у стіну, припинилося. Дід Микола був не з полохливого десятка, тому усі ті всі події списав на чийсь дурний жарт – заспокоївся. Однак наступної ночі усе повторилося. Та ще як…«Цього разу перший раз прийшло десь опівночі, – пригадує Микола Гнатович. – Почало біля вікна, мов свиня, рохкати. Я думав, може в кого порося втекло, а потім, як дитина, заплакало. Тоді я і зрозумів, що кояться якісь ненормальні речі, а коли зареготало – я злякався. Коли чую – вже у двері товче, а потім, ніби пазурами дере. За секунду уже на даху товчеться».

Схилилося наді мною, і в обличчя холодом дихає
Микола Гнатович усе розповів доньці, а та, цілком природно, віри не йняла. Погодьтеся, важко повірити в те, що у хаті, де ти народилася і виросла, й ніколи нічого такого містичного не було, завелися якісь потойбічні сили.
«Скажу відверто, наступної ночі я дуже боявся, – пригадує Микола Гнатович. – Узяв свяченої води, розставив церковні книги. Близько третьої години ночі почало грюкати у стіни. Як прикладу хрестика, воно заверещить, і товче в іншому боці. Потім у двері стало грюкати. На кілька хвилин стихло, коли чую, а воно вже по горищу ходить. Я молюся, хрещуся, коли чую: «геп!», на велику хату зістрибнуло. Починає мисками, ложками тарахкати. Коли чую, йде до мене, а я «Отче наш» читаю. Вистрибнуло на стіл, усе поскидало: миски, свячену воду, молитовники. Я його не бачу, а воно схилилося, і в обличчя мені дихає. А потім як піднесеться над постіллю і у повітрі перевернулося. Кинуло, наче сніп соломи, схопило за ноги, і давай з ліжка стягувати. Я вхопив швабру, що стояла поруч і давай нею відбиватися, але таке враження, що у повітря махаю...
Як усе скінчилося, Микола Бренда пам’ятає погано, лише пригадує, що до ранку читав молитви. Відтоді Микола Гнатович у рідній хаті з’являється лише вдень, і то не сам. За словами Наталії Беренди, відколи батько тут не живе, невідоме створіння їх домівку продовжує навідувати. Щоранку вона з чоловіком (сама боїться) ходить до хати. Каже, що на підлозі знаходить ґудзики – спочатку сині, потім червоні, а також жмути соломи. Щоразу жінки все прибирає, а на ранок – та сама картина. Відверто кажучи, від усього почутого мені вже зовсім перехотілося ночувати у цьому помешканні, але перемогла моя природна впертість і, напевно, цікавість.

Волосся стало дибки – з хати вибіг, мов навіжений
На вигляд хата звичайна, яких у подільських селах тисячі. Веранда, сіни з драбиною на горище. Ліворуч велика кімната, з якої можна потрапити у невеличкий коридорчик з грубкою, а далі до іншої кімнати, котра водночас замінює кухню. По обидва боки вулиці хати пустують, мешканці повмирали або виїхали. За ворітьми – поле. Залишаюся у хаті сам. На стіні цокає годинник, на столі у пляшечці стоїть свята вода з Почаєва і молитовник. Один відеореєстратор встановлюю на вході, інший – на горищі. Вони автоматично спрацьовують на рух. До рук беру фотоапарат. Сідаю на табурет між столом і ліжком, на котрому діда Миколу смикало за ноги. Час тягнеться повільно. Починаю дрімати. Крізь дрімоту чую, ніби за стіною хтось шкребеться. За шпалерами обсипається глина. Вгамовую уяву і все списую на мишей. На годиннику 7 хвилин по одинадцятій вечора. Близько о півночі на горищі чую звук. Таке враження, ніби хтось ходить. Прислухаюся – дійсно хтось таки ходить. Мозок панічно намагається знайти раціональне пояснення. Кіт! Так, кіт. Але як? Все ж зачинено. Та й, судячи зі звуку, кіт мав би важити кіло з 30. На горищі хтось починає товкти. Зі стелі сиплеться штукатурка. Тілом «пробігають мурашки», волосся стає дибки. У паніці вибігаю на вулицю. Вмикаю світло. Серце б’ється, ладне вистрибнути з грудей. Намагаюся заспокоїтися. Донині вважав себе не зі слабкого десятка, стрибав з парашутом, закопувався в землю однак те все навіть порівняти не можна. Трохи оговтавшись, переступаю поріг веранди. У хаті мертва тиша. Беру ліхтарика, лізу на горище. Там, як і на кожному горищі старої хати: банки, бутлі, на балках висять мішки, лежать старі чоботи, і ще купа усілякого. У дальньому кутку сіно. Спускаюся за ковдрою, стелю, лягаю на сіно. Довго налаштовуюсь, аби вимкнути ліхтарик. Вимикаю, і одразу ж вмикаю. Здається, у кутку мелькнула якась тінь. Усе списую на уяву. Врешті-решт ліхтарик таки вимикаю. Втрачаю відчуття часу і зв'язок з реальністю. Відчуваю: холод, страшенний холод, ніби роздягнутим стою на морозі. відчуваю, коли не піду звідси – замерзну. Ледь підводжуся з ковдри. Поволі йду до драбини. Ніби крізь сон чую, як по хаті щось товчеться. Мені байдуже. Спускаюся, і сідаю біля грубки. Коли отямився, було близько п’ятої години ранку. Почало світати. Я сидів біля грубки. Просто на підлозі. У мене була апатія, байдужість до всього. Здається, якби зараз опустилося НЛО і вийшли гуманоїди, я б абсолютно не здивувався.

Господарі приїхали близько дев’ятої ранку. Я мовчки зібрався і поїхав. У голові не було жодної думки. Вже згодом переглянув відеозаписи з реєстраторів. Нічого, крім свого переляканого обличчя там не побачив. Щоправда, на датчик руху реєстратори кілька разів таки спрацьовували. Я донині не можу з впевненістю сказати, що там відбулося насправді. Однак хрестика, котрий дав мені батюшка, відтоді не знімаю.


Михайло КОРОТАШ.

Коментарі:

До теми

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую