ye-logo.v1.2

Дзвінок з минулого

Суспільство 2257

Додому Олександр поспішав в піднесеному настрої.

 Уява малювала радісну картину затишної святкової вечері з коханою дружиною – при свічках із шампанським. На це є поважна причина – річниця їхнього весілля. Забіг в крамницю – купив букет жовтих її улюблених тюльпанів.
Щаслива сімейна ідилія з Оксаною триває ось уже п’ятнадцять років. Вона хоча і не перше його кохання, але була тією жінкою, з якою Сашко прагнув прожити все життя, разом зістаритись і померти на її руках – ну такий він сентиментальний! Єдине, що затьмарювало їхнє щастя – у них не було дітей, до того ж по його вині. Олександр обрав спеціальність хіміка, так що довелося надихатися хімією на шкідливому виробництві на різних підприємствах, де довелося працювати. Мав справу з пестицидами і гербіцидами, які самі по собі є сильною отрутою. Довелося контактувати з солями важких металів, які накопичуються в організмі і виводяться дуже повільно. Таким чином здоров’я було підірваним. І коли вони з дружиною після багаторічних марних зусиль народити дитину звернулися за допомогою до лікарів, ті, ретельно обстеживши обох, винесли вердикт: жінка абсолютно здорова і може мати дітей. Справа якраз в ньому. Медики також попередили: їм не бажано мріяти про малюка. Якщо довгоочікувана вагітність і настане, то дитина може народитися інвалідом з генетичними вадами. Як не прикро, але подружжя втратило всяку надію.
Було важко і боляче, але Олександр вдома намагався серйозно поговорити з дружиною щодо розлучення з ним, створити нову сім’ю і народити дітлахів. Оксана, ніжно глянувши чоловікові в очі, відповіла: «Я вибрала для сімейного життя тебе зовсім не випадково. Адже я відчувала, що називається коханням. Сам подумай, як я можу розвалити нашу сім’ю? І навіщо мені шукати когось іншого, якщо тебе не зможе ніхто замінити…»
– Народивши в новому шлюбі дитину, відчуєш радість материнства, створивши повноцінну сім’ю, – наполягав Сашко.
– Як це? Хіба я зможу жити з іншим чоловіком, якщо моє серце завжди буде тут, з тобою.
Більше до цієї теми подружжя старалося не повертатись. Вони з часом навіть змирились з тим, що в них не буде діточок.
Одного разу на ранкову пробіжку Олександр не взяв з собою мобілку, а повернувшись, виявив пропущений дзвінок. Номер був незнайомий. – Хто б це міг бути, – здивувався. Може, помилились, – подумав: Потрібно буде – передзвонять. Так і сталося. Незабаром пролунав дзвінок, висвітився той самий номер.
– Алло, слухаю вас! Пауза, і:
– Сашуня, ти?... Якось дивно йому, сорокарічному чоловіку, чути на свою адресу таке ласкаве звернення.
В голові блискавкою промайнула думка: хтось дуже давно його так називав. Серце полохливою пташкою затьохкало в грудях: Інна! Так, це була вона! А йому тоді було всього двадцять років, вік якраз для такого імені. З тих пір пройшло майже півжиття. Подумати тільки… Срібними ниточками спогади заполонили його свідомість.
Олександр тоді був студентом – третьокурсником. На літніх канікулах родичі запросили в гості до Києва. Гарно проводив час – побував у Лаврі, походив по музеях. В молодіжній компанії познайомився з гарною дівчиною Інною. І закохався, втративши голову.
Вона була художницею, захоплювалася мистецтвом, мала невелику майстерню, де малювала картини. При зустрічах називала його ніжно по-дитячому Сашунею. Йому це навіть подобалося. Взагалі йому подобалося все, що було у цій впевненій у собі дівчині. Літній місяць швидко пролетів в полум’ї першого кохання, довгих поцілунках і ніжних обіймах. Але до початку вересня хлопець вимушений був повернутись в інститут. Не знав, як переживе розлуку…Але почалися лекції, студентські вечірки, нові захоплення… Інна прислала листа, потім ще одного. Він на них не відповідав. Розумів, що в їхніх стосунках немає майбутнього. Вона – успішна і талановита художниця, їй двадцять років. А він бідний студент з неясними перспективами. Що він може їй дати? Але ті літні дні і ночі, хвилюючі юнацькі почуття назавжди залишились для нього найпрекраснішим спогадом в житті. І ось Інна раптом дала про себе знати.
– Впізнав мене? Згадав?
– Інно, сонечко, я не забував тебе ніколи! Ти – найперша жінка в моєму житті. Таке не забувається. Як поживаєш?
– Погано. У мене є донька. Минулого року вона потрапила в автокатастрофу, ледве вижила. А тепер у неї проблеми – потрібна пересадка нирки. Я, на жаль, донором стати не можу. У нас з нею навіть різні групи крові, немає гістоспіввідношення. Дуже складно знайти потрібного донора, ми вже всю базу даних перевірили. Ти – моя остання надія. Олександр такого не очікував. Згадав перше кохання, розмріявся, а їй, виявляється, його нирка знадобилася!
– Знаєш, Інно, я не готовий жертвувати ниркою заради того, що колись було між нами. Навіть якщо це була б і моя донька, я…
– Сашко, це ї є твоя донька…
– Що? Що ти сказала? Як – моя?
– Насмішкуватий голос в трубці:
– Ти що – не знаєш, звідки беруться діти? Олеся – плід нашого з тобою далекого серпневого роману.
– Але чому я дізнаюсь про це тільки зараз? Раніше не могла повідомити?
– Я писала тобі – ти не відповідав. Думала, листи не доходять. Коли зрозуміла, що вагітна, вирішила сама до тебе приїхати. Добралася до твого університету, підійшла до хімічного корпусу, хотіла розпитати, як тебе знайти. Розпитувати не довелось – побачила тебе на лавочці, де ти захоплено і палко обнімався з однокурсницею, і раптом зрозуміла: ні я, ні мої проблеми тебе вже не цікавлять. Заплакала, розвернулась і поїхала ні з чим додому. Але дитину вирішила народжувати.
– Боже, якби я тільки знав…Але потім, коли дівчинка народилась, чому не повідомила?
– А навіщо? Ти міг розсердитися, подумати, що на аліменти претендую. А я, повір, почувалася найщасливішою, що в мене з’явилось кучеряве, блакитнооке чудо, яке назвала Олесею. До речі, вона дуже схожа на тебе, навіть дивно! Коли було п’ять років, хотіла приїхати і показати тобі. Без усяких обов’язків з твого боку – просто щоб знав про її існування. Але дізналась, що на той час ти одружився і не наважилась розбивати сімейне щастя. А тепер у мене безвихідний стан – нашій дитині потрібна трансплантація. Можливо, ти теж не підійдеш, але я подумала, може, варто спробувати?... В Олександра пересохло в горлі. Він не міг вимовити ні слова. Оговтавшись, тихо сказав: «Дай мені добу на роздуми. Річ не в моїй нирці, потрібно звикнути до думки, що в мене є донечка, доросла донька!
– Добре, звикай! Тільки не дуже довго, добре? В Олесі не так багато часу – вона живе на діалізі. А це не може продовжуватись вічно.
– Не хвилюйся, я незабаром тобі зателефоную. Відключивши телефон, повними сліз очима, Олександр глянув у вікно, де пишним цвітом буяла весна, щебетали пташечки.
– У мене є кровиночка, донечка…А я вже і не сподівався. До того ж хвора, життя якої може обірватися в кожну мить. Їй потрібна моя допомога. Що скаже дружина, чи зрозуміє?
Плутаючи слова, нервово бігаючи кімнатою, він пояснював Оксані, що телефонувала жінка, яку він колись дуже кохав, після двадцяти років розлуки просить про допомогу.
– Хіба я можу їй відмовити? Адже йдеться про спасіння рідної людини? Мудра і розсудлива дружина його зрозуміла і підтримала – які можуть бути сумніви.
Олександр взяв відпустку за свій рахунок і терміново поїхав до Києва. Хвилювався, що скаже при зустрічі Олесі, чи пробачить вона його, що росла без батьківської опіки? І думати боявся про щось погане. Він прикладе усіх зусиль, щоб врятувати життя своїй дитині. І тоді буде спокійний, що недарма прожив життя.

Тетяна СОКОТЬ.

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую