Гаряча тема:
- Війна
«До життя мене повернуло кохання», -
твердить інвалід I групи Михайло Гутор, який не депресує, незважаючи на негаразди
Мабуть, у кожного бувають дні, коли настільки вгрузаєш у проблемах, що просто опускаються руки. У такі моменти думаєш: «Ну, чому саме я? За що мені таке покарання?». Наші маленькі негаразди здаються майже нездоланними, і боротися з ними просто бракує сил.
Однак є люди іншого ґатунку, котрі незважаючи на, здавалося б, непереборні вибрики долі, таки знаходять у собі сили жити. І не прости жити, але й насолоджуватися тим, що мають. Щоправда, незвичайними ці люди себе не вважають, просто від сьогодення вони вміють отримувати радість.
40-річний хмельничанин Михайло Гутор працює водієм «ГАЗелі» на одній зі служб таксі обласного центру. На перший погляд нічого дивного, однак… Чоловік інвалід І групи. Більш того, у Михайла майже не працює ліва рука і ліва нога – наслідки колишнього ДТП.
«З такими травмами не виживають»
Кілька років пропрацювавши водієм тролейбуса, Михайло Гутор поїхав на заробітки. Повернувся, придбав «ЗІЛ» і почав займатися вантажними перевезеннями.
«Я назавжди запам’ятав той день – 18 березня 1996 року, - говорить Михайло, погладжуючи вм’ятину на кілька сантиметрів з лівого боку голови . – Перевозив трак вагою майже 8 тонн. На вінницькій окружній на обгоні мені у лоб летить «Москвич». Добре пам’ятаю, що за кермом була білявка. Аби не зіткнутися (з легковика і мокрого місця б не залишилося) я крутнув кермо ліворуч, у тополі… Удару не пам’ятаю, отямився у лікарні».
Те, що Михайло вижив, лікарі назвали дивом. У чоловіка були численні переломи і ушкодження внутрішніх органів, однак це ніщо у порівнянні з переломом шийних хребців. Більш того, у пацієнта була наполовину відірвана голова, пошкоджена артерія, перервані стовбурові нерви та проламаний череп. Єдиним логічним поясненням, як чоловік не стік кров’ю, була мінусова температура того дня.
«Лікарі дивувалися, адже з такими травмами не виживають, - продовжує Михайло Гутор. – Медики ходили в палату цілими ватагами, збирали консиліуми. Коротше, дивилися на мене, як на музейний експонат. Одні прогнозували, що залишуся «овочем», інші заперечували, мовляв, помре за кілька тижнів. Про те, що я стану на ноги навіть не йшлося».
Однак жоден з цих прогнозів не збувся. У долю втрутилося кохання.
Олена навіть не була медсестрою – звичайною санітаркою. Однак саме завдяки їй Михайло піднявся на ноги.
«Вона мене годувала з ложечки, прибирала за мною. І яке ж було здивування лікарів, коли за 2 тижні я сів, а ще за тиждень почав ходити. Щоправда, ходити - це занадто сказано: так собі, висів у неї на плечах, згодом об стіни обпирався» - ділиться Михайло.
«Лікарі прогнозували 5 років життя»
Молодята одружилися влітку. На прощання лікарі вкотре дали невтішні прогнози: «Жити тобі, максимум, 5 років».
На жаль, з сім’єю не склалося – розлучилися. Залишившись сам Михайло зрозумів, що він каліка, і нікому у цьому житті не потрібен: батьки померли, у родичів власні сім’ї.
«У 2000 році дали І групу інвалідності і пенсії – 49 грн. 85 копійок. А жити залишилося кілька років, - посміхаючись каже Михайло Гутор. – І тут мені так прикро стало, думаю: «Ледь не всю Україну об’їздив, а так нічого і не побачив». Коли за кермом - треба за дорогою стежити. Плюнув на все і поїхав у Крим – поближче до моря».
Маючи повноцінну лише праву руку та ногу чоловік в одному з автосервісів влаштувався фарбувальником машин, а вночі тут же сторожував. Чоловік каже: щоб не думати про смерть постійно навантажував себе роботою. Під вечір просто падав, однак ще потрібно було сторожувати.
За 4 роки такої роботи чоловік не лише не помер, а навпаки – зміцнів, і навіть заробив на «Таврію». Повернувся до Хмельницького, у тролейбусному парку влаштувався завскладом ГСМ, звідки його і скоротили. Згодом з Польщі на своїй «Таврії» возив різне барахло, а у 2011-му пересів на вантажне таксі.
«Я - щасливий!»
Нині Михайла Гутора більшість знають під позивним «Джон».
«ГАЗель» дав на виплату приятель, - каже Михайло. – Донині плачу, правда, без відсотків. Дякую власнику служби таксі, за ефір грошей не бере. Та й заробітки нині не ті. За 2 тижні заробив 540 гривень, а сьогодні на ремонт віддав 460. Працюю для того, аби вдома не сидіти. Підйом о 5.30 і в дорогу. Обід: з термоса чай і бутерброди. Приходжу пізно вечері. Я ні на що не скаржуся, хіба індивідуальне опалення хочу встановити, другий рік воюю, і ніяк».
Михайло мешкає в однокімнатній квартирі залишеній батьками. Має 17-річного сина та 18-річну доньку. Крім нікудишніх заробітків отримує 880 гривень пенсії.
«Насолоджуватися життям - чи не одне з найважливіших правил, - філософськи каже Михайло. – Я ж не знаю, скільки ще мені відведено. Потрібно грошей на операцію, на постійні процедури. Немає – не біда. Значить, потрібно більше рухатися, це і для здоров’я корисно, і грошей заробиш. Не розумію тих людей, котрі постійно скиглять, і скаржаться. Вважаю, якщо хочеш бути щасливим – будь ним. Я - щасливий!».
На фото: Михайло отримує радість від кожного прожитого дня.
Фото автора.
Михайло КОРОТАШ.
Тільки зареєстровані користувачі мають змогу залишати коментарі!
Будь ласка, зареєструйтеcя або виконайте вхід під своїм акаунтом!
Переваги зареєстрованих користувачів
Зареєстровані користувачі користуються перевагами: