ye-logo.v1.2
18 Листопада, 2019

Лікар лікує тіло, священик – душу

Олена ЩЕГЕЛЬСЬКА Суспільство 4095
У отця Костянтина (ліворуч) городоччани часто просять поради в життєвих ситуаціях.
У отця Костянтина (ліворуч) городоччани часто просять поради в життєвих ситуаціях.

У великій родині Василенків є і лікарі, і священики

Про багатодітну родину лікарів Василенків з Хмельницького свого часу  розповідали різні подільські видання. Писала про них і наша «Є! Сімейна газета». Сьогодні старші діти стали дорослими, старший син обрав стежину батьків — став лікарем, ще одна донька навчається у медвузі. А Костянтин і Едуард обрали шлях священства. Через кілька років після публікації ми вирішили знову згадати про цю родину. І зустрілися з одним із старших дітей - Костянтином. Вірніше, отцем Костянтином, священиком римо-католицького храму святого Станіслава, єпископа і мученика, що у Городку.
«Мій батько православний, а мама католичка, – розповідає отець Костянтин. – І спершу батьки не часто бували у храмі. Як усі – на Пасху та Різдво. Віруючою у нас була бабуся. Під її впливом мама почала  відвідувати богослужіння, брали туди і нас, дітей. Мені дуже подобалося відвідувати костел».  Потроху хлопець почав  прислужувати священику. Приклад відданої Богу та людям людини  подавав місцевий священик. Костянтину дуже хотілося бути схожим на нього. В класі мав хорошого друга, теж віруючого, але той був протестантом. Хлопці часто розмовляли на релігійні теми, і деколи намагалися «перетягнути» один одного на свій бік. Як і до всіх юнаків, до Костянтина прийшло перше кохання. Ще школярем почав зустрічатися з дівчиною. Однак, це захоплення швидко  минуло. Й коли закінчував дев’ятий клас, точно не міг визначитися, що далі: шлях священика чи світське життя? Поки що вирішив піти стежкою батьків і подався у Хмельницьке медичне училище. «Насправді шляхи ці досить схожі, – каже отець Костянтин. – Просто лікар лікує тіло, а священик – душу.  І ким би я потім не став, медична освіта не зашкодить. У студентській групі було 28 дівчат та всього три хлопці.  Але своєї обраниці я тут не зустрів. І весь час думав: чи ж моя це стежина? І просив у Бога подати якийсь знак. Подумав: якщо в училищі я зустріну своє кохання, значить моя дорога до подружжя. Якщо ж ні – бути мені священиком».
«Найбільше боявся отримати двійку»
Паралельно з навчанням так само ходив у костел, спілкувався  з віруючою молоддю, брав участь у реколекціях. І вже після закінчення училища сумнівів майже не було: хлопець твердо вирішив стати священиком. І вступив у постулят (перша сходинка до священства, час розпізнання правильності обраного шляху) ордену отців Мар’янів в хмельницькій парафії Непорочного серця Пресвятої Діви Марії. Ще один рік випробування віри (новоціат) пройшов у Польщі. І лише тоді шість років навчання у Люблінській духовній семінарії. Батьки хоч і не протестували проти вибору сина, але до кінця не вірили, що він витримає усі випробування. «Місяць, два, і він повернеться додому, – казав батько. Однак Костянтин витримав усе. «З Божою допомогою», – додає священик. 
У школі хлопець навчався середньо, любив гуманітарні науки і не розумів математики. В училищі став більше уваги приділяти навчанню. Але духовна семінарія — досить складний шлях. По-перше, це — вивчення складних філософських наук. По-друге — випробування віри й готовності до служіння Богу.  По-третє — звичайні побутові труднощі, життя без батьків та великої родини, мовний бар’єр.  «Я добре розумів польську мову, але говорити остерігався, – зізнається священик. – Боявся, що скажу щось не так.  Але коли приїхав до Польщі, мусив заговорити. Вчитися у  духовній семінарії дуже непросто. З 24 хлопців, з якими починав навчання, священиками стали лише двоє. Я дуже сумував за домом, батьками, братами та сестрами. Найважчим був перший рік. За правилами, протягом року ми не могли їздити додому, адже це був рік випробування. Лише раз татові вдалося мене відвідати. Це було дуже великою радістю для мене». Витримати усі випробування допомагали хлопці, з якими вчився. Це були не просто однокурсники, як в училищі, це була спільнота. «Ми працювали, вчилися, молилися, – згадує священик. – І перший рік швидко минув. Скільки було радості, коли приїхав додому! Наступні шість  років були хоч і нелегкі, однак не існувало жорстких обмежень, ми могли навідуватися додому на свята, мали канікули. У своїх молитвах до Бога я завжди просив: «Господи, допоможи мені у навчанні». Звісно, я багато займався, читав. І у семінарії навчання давалося легше, ніж у школі. Насамперед, було цікаво. Я знав: те, чого я навчуся зараз, мені стане у нагоді в наступному житті. Адже я працюватиму з людьми, а це – велика відповідальність. Але все одно постійно боявся отримати двійку і що мене за погані оцінки можуть відрахувати. Трохи заспокоївся, закінчивши перший рік навчання у семінарії. У мене були кращі успіхи, ніж у багатьох студентів з Польщі. Це для мене був знак, що шлях свій обрав правильно. Так, з Божою допомогою, рік за роком закінчив семінарію».
Після закінчення навчання отець Костянтин повернувся в Україну. За існуючими правилами, одразу після семінарії священик не може служити у своїй парафії. А у Городку якраз був потрібен священик. Так отець Костянтин почав служити  в одній з найбільших парафій Кам’янець-Подільської єпархії — святого Станіслава, єпископа і мученика.
Свою найголовнішу службу  – преміційну (першу) — отець Костянтин  відслужив вдома, в костелі Непорочного Серця Пресвятої Діви Марії (що в мікрорайоні Ракове). Для молодого священика така служба прирівнюється до такої головної події в житті молодої людини, як весілля.  На цю урочистість  збираються батьки, рідні, друзі.
Бог допомагає в усіх складних ситуаціях
Отець Костянтин — священик молодий. Але у городоччан він здобув славу доброї, досвідченої людини, до якого йдуть не лише посповідатися, а й просять поради у життєвих ситуаціях. «Священику люди часто довіряють те, чого не можуть сказати друзям чи рідним, - каже отець Костянтин. - І чекають на пораду. Спочатку я трохи цього побоювався, думав: що ж я можу порадити, адже у мене життєвий досвід набагато менший, ніж у цих людей. Але щоразу при спілкуванні з людьми, особливо під час сповіді, мені на думку приходить конкретна відповідь, яка потрібна саме цій людині. Її дає мені Господь.  Адже таїнство сповіді — не просто розмова, це дія Божої благодаті».

 

Читайте новини на нашому Телеграмі

Коментарі:

До теми

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую