ye-logo.v1.2
8 Грудня, 2019

Гірка ціна далекого раю

www.ye.ua Суспільство 2153

Квітковий базар в невеликому містечку вражав своєю різноманітністю і красою. Жоржини, айстри, гладіолуси, троянди палахкотіли, переливалися різними барвами.
Тьотя Даша поставила свій візок з квітами. Яскраві гладіолуси і жоржини, вміло складені у букети, відразу приваблювали до себе покупців.
– Недорого! – казала вона,  і її очі світилися щирістю, ласкою.
Тихий голос тьоті Даші завжди був сповнений теплотою і ніжністю до кожного, хто з нею розмовляв. Її тут знали всі, поважали і любили. Бувало, що свій нехитрий товар віддавала в борг, але їй чесно повертали зароблене. Тьотя Даша вірила всім. А її чоловік, за походженням поляк, був повною протилежністю Даші. Завжди метушився, поспішав, нерідко дорікав.
– Не можна так вірити людям. Ти ще обпечешся колись,– казав він.
Даша наче не чула, лагідно усміхалась, підживлюючи кущі троянд, пізніх хризантем та іншого квіткового сімейства. Це було її світом, її захопленням і водночас давало немалий прибуток. Оці кілька соток землі годували і тішили тьотю Дашу.
Від ранньої весни до пізньої осені Даша вирощувала і виносила на базар редиску, ранню цибулю, кріп, петрушку і, звісно, викохані нею квіти.
Побудували великий дім: чотири кімнати, кухню, коридор і ванну, яка на ті часи була розкішшю.
Ваня, так звали чоловіка Даші, працював в якійсь конторі, все вовтузився з паперами і ходив з великим портфелем. Нерідко казав дружині: «Я ось працюю, а ти...?!».
– А я для вас живу, –  відповідала Даша, готуючи сніданок на чотирьох.
Її діти – Любця і Дмитрик – були для батьків радістю і втіхою. Все для них. Любця вчилася на «відмінно», ходила в музичну школу, вчилася грати на піаніно. Яка була радість, коли їй купили цей інструмент! Даша довгий час нічого не купувала собі, мріючи про такий дарунок дочці.
І так уже вийшло, що на першому місці завжди була Любця. Батьки, самі того не помічаючи, мало цікавилися, чим займається їхній син.
– Лобуряка! – казав батько, – он Любця вчиться, а ти м’яча ганяєш. Ним грошей не заробиш.
Дмитрик і справді вчився погано. Тільки коли доводилось скопати город, хапався за лопату і копав до сьомого поту. Мати давала йому дрібні кишенькові гроші потай від батька. «Футболістом хочу бути, – відкрився Дмитрик матері, – батько Любцю любить, для неї все, а для мене нічого». Любця росла на диво красивою. Чорняве кучеряве волосся пишно лягало на її плечі. Тонкі брови, ніби намальовані, підкреслювали її вроду. Тільки в очах світився якийсь сталевий блиск. Чомусь всі в сім’ї підкорялись їй, навіть Дмитрик перечити не міг.
Після дев’яти класів Любця вступила на фармацевтичне відділення медучилища. Успішно його закінчила. Дмитрик закінчив одинадцятирічку і ще не знав, куди йому піти.
Даша жила своїми квітами, по-своєму була щасливою. Чоловік же був дуже невдоволений сином і завжди бурчав.
– Не ображай, – казала чоловікові, – і Дмитрик щось для себе придумає.
– Нічого з нього не вийде, з лобуряки, – доводив своє батько.
Даша, як могла, захищала сина. А він рідко з’являвся додому, відчуваючи неприязнь Любці і батька.
І тут сталися події, які перевернули все їхнє життя.
Одного разу Любця з’явилася з молодим чоловіком і повідомила батькам: «Це мій наречений». Для них це було, як грім з ясного неба. Ніхто такого не чекав. Та це було не все. «В нього велика родина в Канаді. Ми одружуємось і виїжджаємо туди. А ви – з нами», – твердо сказала вона.
У Даші наче щось обірвалось під серцем. Перечити не сміла. І поринула в клопоти з головою. Продали будинок, оформили документи на виїзд.
– А як же Дмитрик? – запитала Даша.
– Він вже дорослий, хай спробує, як на хліб заробляти, – промовила зухвало дочка.
– Любця каже правду, – підтвердив батько.
Даша мовчки витирала сльози, відчуваючи відчай і безпорадність. Діма про все дізнався останнім. Заходив до хати, як чужий, з’являвся напідпитку, часто замикався в своїй кімнаті і не розмовляв з рідними. Все робилося похапцем і якось таємниче. Любця малювала заокеанський рай. Продавали все, що було в хаті.
Деякі речі Даша потай від усіх дарувала бідним. Сусіди, знаючи доброту тьоті Даші, щиро співчували їй. Любця сердилась, коли заставала в хаті чужих.
– Оці злидні не дають нам спокою, – казала батькові.
– Це ти злидня, – почувши, обурився Дмитро. – Тобі усього мало. Це ти батьків не жалієш, тягнеш їх на чужину заради багатства і вигоди.
– Мати не буде стояти на базарі з квітами, не обшиватиме всіх сусідів, – кричала Любця, – в неї буде все.
– Любцю, ти сліпа! Тут їхній рай, а тобі хочеться, їдь.
Дмитру йшов вісімнадцятий, він ще не міг збагнути, як можна так легко кидати свій дім, землю і залишати все те, що до болю рідне і знайоме.
Останнім продали піаніно. Нові власники будинку уже звозили свої речі. В Даші тремтіли руки і сльозилися очі, та вона старалась не видавати себе. Дмитро не прийшов прощатись, йому залишили трохи грошей в сусідів.
Перший сніг припорошив осиротіле подвір’я. Білі і червоні хризантеми тулились до холодного металевого паркану, шукаючи затишку. Дмитро прийшов через декілька місяців потому. В сірому плащику, в кролячій шапці-вушанці він здавався пораненим птахом, що впав з висоти. Сусідка віддала гроші, розпитала про те, про се.
– Вони не дзвонять? – запитав.
– Дзвонили ото недавно. Мама питала про тебе. Хворіє вона. Щось з
серцем.
– Я так і знав, – в очах, як блискавка, спалахнула печаль і скотилась
сльозою.
Він витерся рукавом і попрямував до воріт. Ще раз оглянувся на своє, а тепер вже чуже, подвір’я.
– Дмитре, ти приходь, якщо матимеш можливість, – запросила сусідка.
Заскрипіла хвіртка, і стихли віддалені кроки. Сніг погустішав.
Пройшли роки...
Дмитра люди зустрічали не раз напідпитку, він так і не влаштував своє життя. Шукаючи тимчасових заробітків, тинявся містом. Начебто бачили його біля того будинку, де пройшло його дитинство. Довго стояв біля квіткового базару, вдивлявся в цю щасливу метушню на ньому.
– Дивак! – казали люди. – Постоїть, постоїть і піде.
Через якийсь десяток років приїхала Любця в рідне місто. Одягнута в чорне, така ж красива і самовпевнена. Батьки померли на чужині якось дуже швидко, тихо і непомітно.
– Матері все снилися квіти, – розповідала сусідці, – і ... Дмитро. – Витерла очі носовичком. – А ми багаті. В нас є усе. Знайти б брата.
– Пізно. Дмитро помер в міському парку на лавочці пізньої осені. Засипаного кленовим листям, його знайшов вранці двірник.
Любця наче заніміла, бо лише в цю хвилину, за стільки літ,  вона збагнула свою провину перед батьками та братом. Тамуючи ридання, кинулась до воріт, де на неї чекала шикарна машина. Звідти виглядав білявий хлопчина, чимось дуже схожий на Дмитра. Оглянулась ще раз на батьківське подвір’я і зрозуміла, що втратила найцінніше в житті.

Ольга СОПІЛКО.

Читайте новини на нашому Телеграмі

Коментарі:

До теми

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую