ye-logo.v1.2

На Сході найбільше мене бентежило те, що не залишив свого продовження на Землі, - доброволець Ігор Олійник

Суспільство 5421
Хмельничанин Ігор Олійник змалку пишався тим, що є українцем.
Хмельничанин Ігор Олійник змалку пишався тим, що є українцем.. Фото: з домашнього архіву Ігоря Олійника

Оберегами для бійця-добровольця Ігоря Олійника були прапор, подарований коханою, та лист від незнайомої дівчинки з Волині

День Незалежності — свято, якого чекали українці багато років, до якого йшли крізь репресії, зневагу, приниження. І хоч 26 років тому нам таки вдалося здобути незалежність, відстоювати її довелося знову. Вже — зі зброєю у руках. У 2014-му, коли армії в державі практично не було, боронити рідну землю від ворога пішли доброволльці, серед яких було багато зовсім юних українців — ровесників нашої незалежності. Народившись у вільній державі, вони вже не бажали ставати рабами.

Не взяли до армії, пішов добровольцем

Хмельничанин Ігор Олійник змалку пишався тим, що є українцем. Українська мова, вишиванка, історія рідного краю, розповіді про національних героїв — все це цікавило хлопця. Патріотичні настрої привели його у молодіжну громадську організацію «Сокіл». Згодом хлопець брав активну участь у Революції гідності. А коли почалися воєнні дії на Сході, одразу вирішив, що піде захищати свою землю від ворога. Тоді йому було 25 і як інвалід з дитинства ІІІ групи він мав звільнення від служби в армії. Та від свого рішення не відступився.

«Якщо не беруть до Збройних Сил, то піду добровольцем, — пояснює своє рішення Ігор. — Потрапив у батальйон «Січ». У нашому взводі були, здебільшого, юнаки від 18 до 25-26 років. Багато прийшли якраз із «Сокола», тому один одного ми добре знали».

Курс «молодого бійця» юнаки проходили у Межигір’ї

«Нас навчали офіцери-добровольці, тож муштру отримали хорошу, — згадує молодий чоловік. — Оскільки я маю з дитинства проблеми з рукою, то часом було непросто, а то й важко фізично. Але я не здавався, навчився влучно стріляти. І навіть з рукою стало легше. На початку вересня ми потрапили у зону бойових дій, у Слов’янськ. Але це місто вже звільнили, а ми не хотіли сидіти в тилу і виконувати функції поліції. Тож ставили перед керівництвом питання, щоб нас відправили у гарячі точки. І досягли свого. Потрапили в Курахове, Піски. Там вже була справжня війна».

«Візьміть, діти, мою пенсію, гроші вам потрібніші, ніж мені»

Місцеві мешканці по-різному сприймали українських воїнів. Часом, каже Ігор, просто шкірою відчували недобрі погляди. Але запам’яталися зовсім інші випадки.

«На початку зими ми стояли на блок-посту у Кураховому, — розповідає він. — Пропускали місцевих, перевіряли документи. Під’їхало літнє подружжя, розговорилися, вони запитали, чи ми ще довго тут будемо. І поїхали собі. А години за дві повернулися. Відкривають багажник автівки, а там — каструля з картопляним пюре, котлети, компоти. Все домашнє. Ми вже чули про випадки, коли місцеві мешканці намагалися отруїти наших бійців, тож спочатку куштували обережно. Але все було свіжим і смачним. Дуже приємні такі моменти. Й важливо навіть не те, що нам привезли щось смачненьке, важлива увага і доброзичливе ставлення зовсім незнайомих людей. Згадую ще один випадок. У Слов’янську, коли ми патрулювали місто, до нас підійшла старенька пані. І простягає гроші, каже: «Я отримала пенсію, це вам, купіть собі те, що треба. Вам ці гроші потрібніші, аніж мені». Ми подякували, але грошей у бабусі не взяли, їй самій не вистачає. Цей вчинок бабусі дуже зворушив і переконав у правильності того, що ми тут, на Донбасі, відстоюємо рідну землю і ось таких людей».

Лист від Насті

Про своє рішення піти на фронт добровольцем Ігор рідним не сказав. І батькам, і дівчині повідомив, що у Збройні Сили його не беруть, служитиме у Києві. Коли проводжали Ігоря до війська, кохана подарувала йому прапор зі написом «Хмельницький», який згодом підтримував у важку хвилину, нагадував про домівку та тих, хто там чекає.
«Про те, що служив на передовій, я сказав рідним вже за весільним столом, коли повернувся додому (Ігор одружився з тієї дівчиною, яка подарувала прапор і вірно чекала коханого), — пояснює хлопець. — Я не хотів, щоб вони щохвилини турбувалися про мене, щоб мама плакала».

Крім прапора з рідного міста, у Ігоря був ще один оберіг.

«Якось волонтери разом із продуктами, одягом привезли дитячі листи й малюнки, — згадує боєць. — Ми почали розбирати подарунки, читати листи. Мені дістався лист від дівчинки Насті з Волині. Вона зверталася до українського воїна, бажала перемоги. «Нехай цей лист стане оберегом, повертайтеся живими», — писала дівчинка. Цей лист я проносив у бронежилеті. Переконаний, що він і став мені оберегом. Зараз зберігаю його вдома. А Настю шукав у соцмережах, але її ніде немає. Та я все одно її знайду. На фронті була журналістка Лера Бурлакова. Вона приїхала готувати репортажі про зону бойових дій, а згодом взяла до рук автомат і залишилася на фронті. Вона зняла про цей момент, коли ми читаємо листи, ролик. Я його побачив десь через півтора року».

Молодий чоловік зізнається, що на фронті було страшно й моторошно. Помирати не хотів ніхто.
«Але найбільше я боявся не смерті, — каже він. — Мене бентежило те, що не залишив свого продовження на Землі. Адже ще не встиг одружитися, народити дітей». Сьогодні Ігор Олійник одружений, виховує сина.

Коли проводжали Ігоря до війська, кохана подарувала йому прапор зі написом «Хмельницький», який згодом підтримував у важку хвилину. Фото зі сторінки у Фейсбук.

Ризикуючи собою, рятували побратимів

Бойове побратимство — то не просто дружба, це щось значно більше. «Побратимство, взаємовиручка, готовність пожертвувати собою, врятувати друга» — це те, що відрізняє звичайну дружбу від бойової, — каже Ігор. — А ще — мотивація, бо ми ж були добровольцями, нас не призвали, силою не відірвали від якоїсь справи, ми знали, куди і на що йшли».

Й сьогодні Ігор з усіма, з ким воював, спілкується, зустрічається. На жаль, декого уже ніколи не зможе побачити...

«Я часто згадую різні епізоди воєнного життя, — продовжує чоловік. — І завжди у ці спогади вплітаються мотиви дружби, взаємовиручки. Якось удвох з побратимом стояли на позиції у Пісках. Обстріл з того боку був жахливий. Ми відбивалися з кулемета. І раптом його заклинило. У нас залишилося лише два автомати і обмежена кількість боєприпасів. Я по рації попросив підтримки. Та ворог відкрив такий вогонь, що прийти до нас було неможливо, і ми це розуміли. Раптом до нас вриваються хлопці — «Чорнота» і «Грім» з кулеметом, патронами, гранатометами і криком: «Що тут у вас? Ви просили про допомогу» Ось так, ризикуючи собою, хлопці прийшли рятувати нас. І таких прикладів — безліч».

Сьогодні Ігор Олійник — радник Хмельницького міського голови з питань АТО. Серед його обов'язків — допомога волонтерам, координація дії бійців з владою, підтримка тих, хто демобілізувався. 

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую