«У воді я живу», –

Минулої п’ятниці на вулиці було так холодно, що навіть зимове пальто не рятувало від пронизливого вітру. Купка промерзлих людей на березі Південного Бугу з цікавістю скупчилася біля ополонки і спостерігала за чоловіком, який, роздягнувшись до трусів, швиденько заліз у воду, пірнув під лід і через секунду витягнув… ручну гранату часів Другої світової війни. «Я її зранку знайшов, коли купався, - каже 72-літній  Володимир Білас. - Сам поліз діставати, не хотів, щоб хлопчики з МНС зайвий раз ризикували життям. Сам же я під льодом почуваюся, наче риба у воді». Потихеньку вдягнувся, залишивши непокритою голову, волосся на якій висихало просто на наших очах.  
На запитання, чи не холодно йому було під льодом, відповів, що у воді живе. І не мерзне. Може тільки втомитися. А льодяний купіль був його єдиним шансом стати на ноги…
«Все залежатиме лише від вашого терпіння і сили волі»
«Я з дитинства писав вірші, мріяв стати поетом, – розповідає він, – а мій дідусь любив повторювати, що талант цей даний мені даром, а те, що дано даром, треба віддавати. Тому кожна талановита людина повинна важко трудитися фізично». Тому в далекому 56 році за комсомольською путівкою Володимир поїхав на Донбас. Зрозуміло, що його, 17-річного, в шахту не пустили, і запропонували кілька спеціальностей на вибір. Спочатку працював  будівельником, потім - машиністом електровозу, а потім спустився під землю…
Згодом одружився з дівчиною, в яку закохався з першого погляду, потім отримав квартиру… А потім…
Того дня Володимир працював у забої на глибині 960 метрів. Пам’ятає лише момент, коли спробував відбити шматок породи ручним молотом. Виявляється, пласт породи, сповзши по вугіллю, завалив його. І лише через кілька годин товариші змогли витягнути його на поверхню. Коли через три доби він прийшов до тями, першими його словами були: «Чому біло?». Лікар здивувався, а як же має бути? «Чорно, – відповів, – я ж у шахті».
«Мого брата засипало раз, і він більше не зміг залізти в шахту, – розповідає Володимир. – А мене тричі засипало, і страх не брав. Я би ще поліз, але навіть після трьох операцій пересуватися без милиць я вже не міг».
З кожним роком йому ставало все гірше, а через страшний біль у коліні Володимир почав заїкатися. «Дійшло до того, що я ледь пересувався по квартирі, – розповідає чоловік, – а в Києві мені сказали, що буде ще гірше, і у нас в Союзі такі хворі приречені. Допомогти мені можуть лише в Німеччині».
Дружина, не витримавши такого життя, пішла від нього, забравши сина. До речі, саме кохання до цієї жінки змусило його почати боротьбу з недугою – Володимир вирішив, що вона повернеться, щойно він знову стане на ноги. Він навіть потрапив в центр Валентина Дікуля, котрий свого часу сам поставив себе на ноги. Однак лікування не допомогло, і, за порадою Дікуля, Володимир потрапив до Московського інституту ортопедії й травматології. Його лікарка, Зоя Іванівна, прізвище якої він, на жаль, не запам’ятав, але на яку він молиться і нині, порадила зайнятися плаванням. (Сама в минулому двічі чемпіонка Радянського Союзу з велоспорту, після травми змушена була змінити діяльність і піти в медицину). 
«Від образи я розплакався, – розповідає Володимир Білас, – адже це була моя остання надія! А вона взяла мене за руки і каже: «Не плачте. Плавайте в ластах, щодня. Прийде час, і ви відчуєте біль у хворій нозі, а далі все залежатиме лише від вашого терпіння і сили волі».
… На біль, від якого, здавалося, можна було збожеволіти, і якому присвятив вірша «Боль мне плавать мешала, ноги корчила мне, но в душе возрастала жажда выжить вдвойне», уваги не звертав. Спочатку до води під’їжджав на інвалідному візку, опускав туди ноги, потім поступово почав заходити. Причому, купався у річці цілий рік, незалежно від погоди. Адже пірнання під лід для нього не було в новину, – ще на Донбасі витяг з-під льоду хлопчика, який провалився під лід. Правил поведінки на льоду не знав, то ж довелося і самому скупатися в льодяній купелі. Тому дуже ображається, коли його  називають моржем, стверджуючи, що він пірнальник, підводний плавець.
«Чотирнадцять років ходив на милицях, – розповідає Володимир, шість років – з однією і п’ять – з ціпком. А потім і його викинув».
«Снігова людина»
…На той час він уже повернувся до Хмельницького, де за любов до води (взимку міг плавати до трьох годин) і вміння надзвичайно довго знаходитися під нею його прозвали Іхтіандром. А німці навіть зняли про нього фільм. 
Адже де ще вони побачили би чоловіка, який щодня, незалежно від пори року встає о п’ятій ранку і йде на річку? «Тисячі хмельничан, проходячи через міст, бачать це купання, – розповідає товариш Володимира Біласа Ігор Байдак. – Я чув про це, але коли побачив, як у більш ніж тридцятиградусний мороз, коли поодинокі перехожі, закутані в шуби, пересуваючись перебіжками, синіли від холоду, він поплавав у річці, попірнав, а потім вийшов і спокійно пішов по снігу. Я дивився на нього як на снігову людину…». 
А ще Ігор називає свого друга Іхтіандра «грозою раків». Сам він згадує, як, пірнувши вперше, наловив стільки раків, що йому заплатили за них половину його пенсії.
І нині його знають господарі всіх барів і ресторанів, які замовляють йому цей делікатес. І ловить він їх і влітку, і взимку. Каже, що взимку вони знаходять найглибші місця (до 16 метрів) і ховаються там. Тому ловити їх доводиться навпомацки. До речі, пірнає він без страховки, навіть у вітряну погоду.
«А як Ви знаходите під льодом дорогу назад?» – запитую. «Легко, адже ласти залишають слід, і дорогу назад видно дуже добре. Єдина проблема – речі, покинуті на березі. Якось украли одяг, кілька разів крали акваланги». А ще – велосипеди. В нього їх було дуже багато, один, суперкласний, подарували німці, але він настільки довірливий, що незважаючи на крадіжки, щоразу залишав їх під магазином…
Володимир Білас нерідко із задоволенням допомагає МНСникам. «Якось взимку на  гідростанції біля Старокостянтинова сталася аварія, – розповідає Ігор Байдак. – На гідромуфті відірвалася лопасть, і впродовж двох тижнів її не могли знайти. Його й попросили допомогти. МНСники впродовж двох тижнів занурювалися під воду, а він знайшов деталь за 15 хвилин, хоч вода була настільки каламутна, що, як він казав, своїх пальців не бачив. (До речі, серед його знахідок і мішок з медалями, виловлений ним у Південному Бузі). Не знаю, як  хлопці тренуються, але він по два-три акваланги за день під водою видихує. Йому коли кардіолог заборонив купатися, він молив дозволити хоч моржувати. «Не можна, – казали йому, – у вас серце не б’ється, а тріпається, його не можна перевантажувати». А він все одно купається. Зараз він – легенда серед моржів, а раніше було, стою на березі, стережу його речі. Моржі підходять, запитують: «Чого ти тут стоїш?». Кажу: «Стережу речі товариша». А де твій товариш?». «Під водою»… Зрозуміло, що він не завжди сприймається однозначно суспільством, бо ми звикли до стандартів. Але я вважаю, що він Божа людина, яка несе доброту в цей світ».