ye-logo.v1.2

Секрет довголіття у вірі в Бога та наполегливій праці

Суспільство 2564

Хмельничанин Сигізмунд Марцонь жодного разу за свої 95 років на життя не нарікав

Чоловік народився 21 березня 1923 року у Проскурові у сім’ї Марцонь Івана Івановича та Марії Михайлівни. Подружжя мало вісім дітей, Сигізмунд Іванович був найменшим.

Дитинство було нелегким, адже довелося пережити голодомор. Тоді йому було всього десять, але згадка про страшні часи навічно закарбувалась в пам’яті. «Виживали, як могли, варили лободу, лушпиння картоплі, іноді суп, в якому й солі не було. Те, що ми тоді їли, навіть свині не хотіли б їсти. У 1933 році мій батько і брат померли від голоду в один день. Інші троє дітей також померли ще маленькими», – згадує Сигізмунд Марцонь.

Хмельничанин навчався у польській школі, але у 30-ті роки, коли радянська влада розгорнула політику проти польського населення, багато таких шкіл закрили. Тому, у 1938 році, закінчивши лише шість класів, він пішов працювати на завод, був учнем слюсаря. Пробувши там рік, написав заяву про звільнення. Після цього Сигізмунд Іванович працював у квартирно-експлуатаційному відділі міста.

1 квітня 1944 року, коли йому тільки виповнився 21 рік, забрали в армію. Потім відправили у Чортків на військові навчання. На війні Сигізмунд Іванович був поранений, тому деякий час перебував у госпіталі. Каже, пощастило, що якраз підняв голову і відхилився, коли сидів в окопі, через це куля потрапила не в голову, а в живіт, і він залишився живим. У 1945-му, за три тижні до Перемоги, пішов на фронт знову, а вже у листопаді усіх відправили додому. Після війни влаштувався на роботу в Хмельницьку маслосирбазу слюсарем, де пропрацював цілих 44 роки, аж до пенсії.
З дружиною, Теофілією Броніславівною, познайомились в 1950 році у костелі. «Раніше костел був біля Комсомольського парку, але радянська влада його знищила. А біля нього була каплиця, куди Теофілія часто приходила», – розповідає старожил. У дружини також було нелегке дитинство. У дев’ятирічному віці вона залишилась сиротою, а під час війни була вислана на примусові роботи до Німеччини.

Родина Марцонь.

«Після того, як ми одружились, жили на Котовського, а у 1951 році почали будувати власну хату. Я багато працював, щоб прогодувати сім’ю, часто їздив у відрядження. Але працював чесно, нагороди отримував, мій портрет був на Дошці пошани. Зарплати вистачало, економили, зайвого не купували, але й не голодували. Тому на життя не жаліюсь, бо було що їсти, у що вдягнутись. Дружина працювала у швейній майстерні, а потім вдома шила, бо потрібно було доглядати п’ятьох дітей. Вона була мати-героїня. Ми з Теофілією ніколи не сварились, вірили в Бога та жили за його законами», – розповідає чоловік.

Вони прожили разом довгих 63 роки. Разом виховали 5 дітей, 10 внуків, і 10 правнуків діждались. Теофілії Броніславівни не стало у 2013-му, і вже п’ять років Сигізмунд Марцонь живе без неї, але не забуває щодня цілувати її на фото, на якому вони разом.

Подружжя Марцонь.

Попри такий вік, найстарший парафіянин, жодного разу не пропустив недільну службу у храмі. Він усе життя ходить у костел і дітей змалечку до слова божого привчав. «Ходив до костелу на Гречанах, йшли через Комсомольський парк з дітьми. А інші казали, що йде сам та ще й дітей своїх тягне, – згадує він. – Не раз дільничний поліцейський виганяв нас з костелу. На роботі теж казали, що я на зборах мовчу, а в костелі – ні, там напам’ять все знаю. А зараз добре – свобода».

Сигізмунд Іванович стверджує, що у його довголітті немає особливого секрету. Мабуть, допомагає віра в Бога та наполеглива праця. А ще він ніколи не відчував себе самотнім, адже завжди був оточений любов’ю та турботою рідних.

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую