ye-logo.v1.2

Село – не люди,

Суспільство 6537

Або історія про те, як ми шукали «посилений розвиток» у тридцятикілометровій зоні навколо Хмельницької АЕС у Ізяславському районі

За світовими стандартами, та й за нашим законодавством, мешканці тридцятикілометрової зони навколо атомної електростанції повинні отримувати певні пільги, туди мають вкладатися гроші, адже вони мешкають у зоні ризику. Кілька десятків населених пунктів Ізяславщини входять у ці ризиковані тридцять кілометрів. Тож ми вирушили познайомитися з умовами життя найсміливіших подолян і побачити, чи не даремно вони ризикують, пустивши на свою землю мирний атом.
Ізяславський район зустрічає сосновими лісами. Сам районний центр, місто із віковою історією, у передвесняну погоду виглядає досить похмуро і... занедбано. Хоч у великих, за мірками невеличкого провінційного містечка, «спальних» районах побачили навіть два будинки, схожі на новобудови. Проте історичні пам’ятки, окрім приміщення в’язниці, колишнього Бернардинського монастиря, куди відправляли монахів-відступників, розвалюються.
Ізяславщина входить у так звану тридцятикілометрову зону – зону посиленого нагляду Хмельницької АЕС, наче повинна бути й увага «посиленою». Проте, слова досить різко відрізняються від реальності. Навіть, якщо не брати в розрахунок місто Ізяслав, де подекуди дорогу можна назвати асфальтованою, чи зустріти «маршрутки», хоч і рідко... А якщо трохи вбік з центральної дороги, то калюжі – мало не по коліно. Вирішили провести експеримент і відразу за Ізяславом звернути з траси.
«Про нас ніхто й не згадує»
Кілька кілометрів дороги, може три чи чотири, напевно, об’їзна. До «круга», як кажуть місцеві. А за тим «кругом» дорога скінчилася, і почалося село Путринці. Люди нам зустрілися не відразу. Аж проїхавши кілька покинутих, напіврозвалених хат, попереду побачили двох жінок, які вперто місили болото, прямуючи додому.
«Якби ви навіть навмання написали щось погане про наше життя, то вгадали б», – каже одна із жінок, яка представилася Надією Василівною. І тут почалося... Треба було кілька додаткових рук, щоб встигати записувати усі нарікання.
«Колись було одне із кращих сіл в районі, займалися тваринництвом! А які у нас землі родючі, – з ностальгією пригадує Василівна. – Навіть водогін був! А тепер... Землі пустують, хати пустують...».
«Я працювала бібліотекарем, займалася переписом. У Путринцях мешкало понад 800 чоловік, а нині хоч би зо двісті залишилося, – додає Надія Павлівна. – У школі 5 учнів. Двох класів із 4 взагалі немає, бо нікому у них ходити».
«А хто ж тут залишиться, як усюди розруха», – знов втручається Надія Василівна.
Розповіли жінки і про дитячий садочок, а точніше, про те, що від нього залишилося. «Без вікон та дверей» – так охарактеризували чи не найбільшу будівлю у селі. Коли ми приїхали у цей садочок, зрозуміли, чому його так називають. Там і справді немає ні вікон, ні дверей, лише стіни й прогниваючий дах. А навпроти, відразу через дорогу, двоповерховий клуб. Із залишків цегли й кількох стовпчиків видно, що колись тут був паркан, колони при вході, балкон. А залишилися лише сосни від колишньої алеї та пошарпана, облізла будівля від великого, як для села, закладу культури. А ще трохи далі по дорозі – залишки ферми. От тільки все уже деревами поросло, навіть не бур’янами. Таке враження, що все те працювало кілька століть тому, хоча насправді пройшло якихось років двадцять-тридцять.
Купи порубаних дров у кожному дворі свідчать про відсутність газу. Селяни кажуть, що ніхто й не обіцяє.
«Та ніхто про нас не згадує! – бідкається Надія Василівна. – Які там пільги?! Про який розвиток можна говорити? Соснину вирізають під самісінькими хатами, село ніяких коштів від того не отримало. Поруч камінний кар’єр – також нічого! А ви кажете тридцятикілометрова зона... Хоч би автобус ходив».
«Справді, «тройка» з Ізяслава ходить, як собі надумає! – підтверджує Надія Павлівна. – Дуже рідко!»
«Аби хоч раз-два на тиждень стабільно ходив автобус, ми вже були б раді», – підсумувала Василівна.
«Атомна поруч, а світла нема»
Подорож у інший бік від траси виявилася ще більш пригодницькою.
Спробували розпитати подорожнього дорогу в Іванівку. Чоловік виявився колишнім ветлікарем, який «всіх навколо знає». Наші запитання викликали у нього неприхований подив: «До кого в Іванівку можуть їхати такі молоді люди? Там жителів залишилося чоловік 20!».
Перелічивши прізвища усіх селян, нарахував 8 сімей, розповів як їхати й попередив, що дорога там погана, ще й горбочок. Та ми вирішили ризикнути.
Від Ізяслава до Іванівки мандрували хвилин 20, за гарної літньої погоди, може, й швидше б вийшло, а болотом та вибоїнами мусили рухатися ледве-ледве. Де все ж почалося село, незрозуміло, бо показника ніде не бачили. «Сповзли» з горбочка, «перестрибнули» через місточок... і потрапили наче у примарне село. Порожні хати поміж молодих дерев, які повиростали на колишніх подвір’ях, провалені стріхи, перекошені віконниці та одвірки, порослий мохом шифер. Проїхавши далі, нарешті у вікнах почали помічати ознаки життя – занавіски, квіти... Із хатки, помальованої, здається, тюльпанами, вийшла старенька бабуся.
«Ой, яке тут у нас життя, – зітхає Тамара Павлівна. – Односельчан можна на пальцях перелічити... Дороги немає?... Та нічого немає. Пошту із сусіднього села привозить поштарка. Автобус? Ви що? Ні! Й магазину теж немає. Щоб купити хліба, треба в Ізяслав їхати. Ось із сином їжджу, час від часу. Тримаємо з ним корову, свиню, курей. І так виживаємо. Я його все межи люди відправляю, а він не хоче мене, хвору, залишати одну».
Як потім з’ясувалося, хата така «художня» не просто так. І цій глушині, у прямому смислі слова, на лоні природи живе талановитий художник Павло, син Тамари Павлівни. Проте сфотографувати картини не вдалося, бо темно в хаті – світло відключили. І коли увімкнуть – невідомо. Судячи із реакції жінки, то звична ситуація. Ось тобі й електростанція поруч!
«Зобов’язання перед мешканцями тридцятикілометрової зони наполовину не виконані»
За часів депутатства у Верховній Раді України 2002-2006 років Віталій Олуйко, нині депутат Хмельницької обласної ради, в розпал запуску другого енергоблока ХАЕС працював над законопроектом про безкоштовне постачання електроенергії мешканцям тридцятикілометрової зони для побуту.
«Я був на прийомі у тодішнього президента Леоніда Кучми, у прем’єра Віктора Януковича, і говорив, що не виконані зобов’язання перед жителями тридцятикілометрової зони, – наголошує Віталій Миколайович. – Відповідно до чинного законодавства 1% від кошторисної вартості енергоблока має вкладатися в розвиток цієї зони спостереження. Це сума дуже велика, враховуючи, що один енергоблок обходиться в десятки і сотні мільярдів гривень».
За словами пана Олуйка, у Франції, Німеччині, де також є атомні електростанції, у зону ризику подають електроенергію безкоштовно. Світло, телевізор чи холодильник – менше використають електрики, ніж природні втрати в електромережах (6-7% втрат), крадіжки електрики та самих мереж. Проте переконати депутатів в доцільності таких пільг не вдалося, й тому були внесені зміни – мешканці тридцятикілометрової зони мають 50% знижки на сплату за використану у побуті електроенергію. Нині такий закон існує. Але у бюджеті не вистачало коштів, і дію закону призупинили.
Також у багатьох населених пунктах зони ризику немає газу. Люди обурюються: закінчується тридцятикілометрова зона – проведена газифікація міст і сіл, а у них замість посиленого розвитку «ходять дерев’яні гроші». Як каже Віталій Миколайович, проводячи газ у сусідніх селах за рахунок держави, у зону ризику не «тягнули» газопровід, бо сподівалися, що це буде зроблено за рахунок АЕС, а ті вкотре обдурили.
«Нині державою виконані зобов’язання перед жителями тридцятикілометрової зони при запуску першого та другого енергоблоків менше, ніж на 50%. Це за моїми даними, – стверджує Віталій Миколайович. – Але цього разу «м’яч на нашому полі». Заходять реальні інвестиції, тому всі ми маємо проявити активність і провести переговори. Представники атомної електростанції, Мінатоменерго, «Енергоатому» повинні об’їхати всі населені пункти тридцятикілометрової зони, провести слухання, пояснити, що будують енергоблоки за сучасними технологіями. Вони мають переконати людей. А кожна громада має висловитися: будувати чи ні. Від кожного населеного пункту мають бути складені списки вимог: де треба збудувати школу чи лікарню, де зробити ремонт дороги чи вуличне освітлення, де необхідна газифікація тощо. І всі ці вимоги мають бути виконані до запуску енергоблока. Усе це можливо, якщо кожен із нас не сидітиме, склавши руки. Ініціатива має йти з перших вуст від народу через обраних ними депутатів сільських, селищних, міських рад, громадських організацій чи просто активних односельчан. Адже рівень життя у цих населених пунктах має бути навіть вищий, ніж в інших. Адже живуть вони в зоні ризику!»
 

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую