Можливість сказати «мама»

«Я не директор. Я мама», – одразу розставила все на свої місця хмельничанка Олена Велгловська, котра очолює дитячий будинок сімейного типу. Так жінка відреагувала на моє запитання про її статус. «Мене усі мої діти називають мамою, – каже пані Олена. – Хоча я одразу запропонувала: можете називати мене мамою чи тіткою. Однак, ніхто з дітей навіть і не думав, щоб казати інакше, ніж мама. У перші дні вони тільки й робили, що підходили до мене і казали: «Мама, мама», ніяк не могли насититися цим словом, усвідомити, що у них теж є мама, що вони чиїсь».
«До рідної мами хочу... на три дні»
Сімейному будинку Олени Велгловської чотири роки. Тут знайшли домашній затишок дев’ятеро дітей з різними долями. Але про дитячі долі Олена Йосипівна якраз розповідати відмовляється, вона ревно оберігає душевний спокій своїх підопічних. «У школі не всі знають, що мої діти – сироти, – каже вона. – Адже вони мають дім, маму. Тому я не хочу, щоб хтось прочитав про це у газеті». З цієї ж причини не стають перед об’єктивом фотоапарата малі мешканці дитячого будинку. Хоча, у день, коли ми завітали у гості, з молодших членів великої родини була лише десятимісячна Ангеліна та двійнятка-першокласниці Таня і Юля. Доки мама спілкувалася з журналістами, дівчатка гралися у сусідній кімнаті, майже щохвилини визираючи з цікавістю на незнайомців.
Сама ж господиня і перед фотооб’єктивом позує, і про себе розповідає. Жінка закінчила у Польщі педагогічний інститут, працювала у школі. Однак велику любов до дітей не вдавалося повністю реалізовувати під час шкільних уроків та спільних походів. Так зародилася думка про прийомну родину. Кілька років вона визрівала. Нарешті звернулася до служби у справах дітей, пройшла спеціальне навчання. І п’ятеро діток прибули у новий будинок. Додому, як зрозуміли згодом. Потроху будинок поповнився ще чотирма мешканцями. Семеро сестричок та два братики – саме так, брати і сестри, хоч і не рідні по крові. «Але я не приховую, що кожен з них має ще й рідну маму, – каже Олена Йосипівна. – Дехто спілкується з мамою. Якось мені навіть трохи заздрісно стало, і я поцікавилася у доньки: «Хочеш поїхати до мами?» – «Так, – відповіла дівчинка. І додала: – На три дні». Й усі протирічні почуття, які я відчувала, одразу як рукою зняло. І я намагаюся, щоб ім’я рідної мами не стерлося у дітей з пам’яті».
Чергування, вечірні ігри та релігійне виховання
Життя в дитячому будинку Олени Велгловської нічим не відрізняється від життя звичайної багатодітної родини. Зранку – сніданок, збори до школи, потім – підготовка уроків й заняття до душі. «Ми довго шукали, яку ж справу має обрати собі кожна дитина, – розповідає Олена Йосипівна. – Навіть з психологом радилися. І сьогодні усі мої діти після школи розбігаються по гуртках та секціях. Старша, тринадцятилітня Даша, займається плаванням. Саня відвідує музичну школу та танцює у ансамблі «Альборадо», туди ж записали наших двійняток – Таню і Юлю. Альона і Настя займаються малюванням. Найдовше ми не могли знайти заняття для нашої сильної половини. Нарешті визначилися – вони вчаться моделювати кораблі».
Але, крім навчання, діти мають і обов’язки. На кухні, в кімнатах працюють усі по черзі. На відміну від інтернатських, діти отримують кишенькові гроші. Та й у плануванні сімейного бюджету беруть участь і навіть ходять разом з мамою на базар за покупками. Щоправда, для багатьох це – нецікава й нудна справа. «Задобрюю шоколадками, – сміється пані Олена. – Але вважаю, що діти мають розуміти, куди витрачаються гроші, з чого складається сімейний бюджет, як його планувати».
Не забувають у родині про релігійне виховання. Адже Олена Йосипівна – людина віруюча, католичка. І діти теж ходять до костелу та на уроки релігії. «Утім, коли вони стануть повнолітніми, матимуть право вибору – чи залишаться у цій церкві, чи підуть у іншу, чи взагалі ні до якої церкви не належатимуть, – каже жінка. – Я ж виховую дітей у межах моралі: щоб знали Божі заповіді, розуміли, що таке добро і зло, що таке гріх».
«Снікерси» для всіх
Тут не ходять в однакових сукнях і не святкують раз на місяць день іменинника. У цій родині кожен з дев’яти дітей має власне ліжко, тумбочку, місце для роботи і відпочинку, одяг, свої іграшки й засоби гігієни. Так само кожен має свій власний день народження. «Майже кожен місяць ми святкуємо день народження, з моїм їх – дев’ять на рік, – каже пані Олена. – Кожному намагаюся приготувати цікавий подарунок. А мені на день народження чого тільки не дарують! Я зберігаю усі малюнки, листівки, аплікації. А цього року у день Святого Миколая ми усі отримали «Снікерси». Та приніс їх не Миколай, старші дівчатка збирали свої кишенькові гроші, щоб зробити усім нам сюрприз. Чесно скажу, такі подарунки для мене – найдорожчі, а шоколадка, куплена доньками, така смачнюща!».
Якщо одяг, взуття й іграшки у всіх різні, то відпочивати люблять тільки разом. Кілька років виділяли родині пару путівок у дитячі табори чи санаторії. «Але так можуть відпочити двоє-троє дітей, – каже Олена. – Нам же хочеться бути разом. Відколи італійці подарували бус, ми маємо таку можливість. Я сідаю за кермо, і разом їздимо на море, в Карпати. Організовуємо і поїздки вихідного дня – у Кам’янець-Подільський, Кривченські печери на Тернопільщині».
Майже півтисячі юних подолян чекають на свою прийомну маму
За даними обласної служби у справах дітей, на Хмельниччині 2 638 дітей-сиріт та позбавлених батьківського піклування. З них 1 632 дитини знаходяться під опікою, 213 – у прийомних сім’ях та будинках сімейного типу. «Інтернат – це відсутність мами й тата, домашнього оточення, – каже начальник обласної служби у справах дітей Ніна Магур. – Це – державне ліжко й тумбочка, життя і їжа за розкладом. Аналізуючи роботу дитячих будинків сімейного типу, ми бачимо позитивні результати. Відсотків двадцять дітей, яких взяли на виховання прийомні батьки, мали діагнози «затримка моторного розвитку», «ураження центральної нервової системи», різні «синдроми». І коли ці діти побачили живу курку, живого кота, дізналися, як росте картопля, змогли пити чай не за розкладом, вони позбулися багатьох діагнозів та синдромів. Тобто, сімейна обстановка (навіть якщо сім’я і не рідна), щастя сказати «мама» і «тато» робить дива».