Брошка отамана

Це був скромний і працелюбний юнак, якого поважали шкільні товариші і дуже любила бабуся – адже після смерті дочки онук був єдиною рідною кровинкою, єдиною надією, втіхою і сенсом життя.
Після закінчення школи хлопець пішов в армію і, віддавши Батьківщині належні два роки військової служби, без особливих зусиль, адже мав пільги, вступив до технікуму в одному з обласних центрів України. В групі він був найстаршим за віком. Зрозуміло, Миколу обрали старостою, адже хлопців після армії за їхній певний життєвий досвід поважали не лише студенти, але й викладачі й керівництво.
Під час навчання впала в око юнаку його одногрупниця Марійка. Дівчина відповіла взаємністю і після кількох місяців романтичних побачень справа у молодят почала йти до весілля. Але перед Миколою постала одна проблема – як його організувати. Адже грошей навіть на скромну вечірку він не мав – стипендії ледь-ледь вистачало на життя. Звичайно, якусь суму могли дати батьки нареченої, але гордий Микола, який відчував себе вже дорослим і справжнім чоловіком, навіть не припускав такої думки: «Якщо ти не в змозі утримувати майбутню сім’ю, для чого тоді одружуватися?» – так він справедливо вважав.
Навідавшись у вихідні в село до бабусі, він завів із старенькою розмову про те, що покохав дівчину і хоче із нею одружитися, а для весілля йому потрібно купити обручки, новий костюм, сорочку, туфлі, краватку та ще багато чого іншого для цієї важливої в житті кожної людини події. «Бабуню, –казав Микола, – скоро я закінчу навчання, почну працювати, зароблятиму гроші і поверну вам борг». Бабуся новину про одруження зустріла спокійно і з розумінням, але відповіла, що «зайвих» грошей у неї нема: «Ти ж, онучку, знаєш, яка в мене пенсія мала. Але не переймайся, щось придумаємо». З цими словами вона пішла до сусідньої кімнати і щось довго там шукала в шухлядах старої шафи.
Нарешті вийшла і простягнула Миколі елегантну, зі смаком обшиту вже вицвілим від часу оксамитом невеличку коробку. Відкривши її, Микола затамував подих – всередині він побачив надзвичайно красиву старовинну брошку, коштовне каміння якої переливалося на сонці усіма кольорами веселки. Особливо виділявся великий, прозорий, як сльоза, камінь всередині. Хлопець не сподівався побачити таку чарівну красу. Він навіть не підозрював, що його бабуся є власницею такого дива і не пригадував, щоб вона колись носила брошку, навіть на свята. Це було для нього справжнім відкриттям.
«Гадаю, грошей, які тобі за неї дадуть, повинно вистачити на костюм і, можливо, на ще щось для весілля. Це все, що я маю, і все, чим я можу тобі допомогти», – зітхнувши, сказала старенька.
Микола так і зробив. Наступного дня, у відділі скупки золота та срібла одного з універмагів обласного центру, він вже був біля віконця, за яким сидів середнього віку сивий чоловік, і з деяким хвилюванням у голосі пояснював, що хотів би продати одну цінну річ, але не знає, скільки вона може коштувати.
Чоловік, озброївшись спеціальним оптичним приладом, довго роздивлявся Миколину брошку. Для хлопця ці хвилини здалися вічністю. Можливо, брошка нічого не вартує? Може, це звичайне скло? А що, як це майстерно виконана підробка чи проста біжутерія? – такі питання він собі ставив подумки.
Після детального обстеження брошки і тривалого роздивляння з усіх боків, золотих справ майстер, знявши оптику з очей і витерши піт з лоба, звернувся до Миколи з проханням ще трішечки зачекати. Мовляв, для точної оцінки принесеної брошки він хотів би проконсультуватися із досвідченішим своїм колегою. Запросивши Миколу сісти, він вийшов у сусідню кімнату і почав кудись телефонувати і щось квапливо комусь пояснювати. Микола розмови не чув, оскільки двері були щільно зачинені, але його опанувала якась тривога. Інтуїція не зрадила.
Через якихось п’ятнадцять-двадцять хвилин у відділ скупки зайшли двоє кремезних, військової виправки, чоловіків у штатському. Підійшовши до Миколи, і пред’явивши йому посвідчення співробітників Комітету державної безпеки, грізної у ті часи організації, вони чемно попросили його пройти з ними. Нашому герою нічого не залишалося, як підкоритися. Поруч з універмагом на них вже чекала чорна «Волга».
Ще через деякий час Миколу вже допитували в одному з кабінетів сірого і похмурого будинку. Після встановлення особи і короткої бесіди про те, чим він займається в житті, головними питаннями були: «Яким чином потрапила до вас ця річ? Чи не вкрали ви її десь? Де узяли брошку?». «Як де? Бабуся дала!» – почав твердити і стояти на своєму спантеличений Микола. «Добре. Їдемо до бабусі. Де вона живе? У якому селі?» – тиснули оперативники.
Стара жінка, приймаючи в хаті непрошених гостей, котрі з’явилися, наче сніг на голову, відразу ж відчула, що це через неї внук потрапив у якусь халепу. Тепер вже питання посипались на бабусю: «Звідки і яким чином ця річ потрапила до вас? Де ви її взяли?».
«Добре, – відповіла старенька, – якщо вже так справа повернулася, то розповім все, як було. Не думала я, що колись комусь розповідатиму про це, хотіла, щоб все це пішло зі мною в могилу… Але якщо вже так сталося, то слухайте. Дарма, що доведеться сповідатися не попові, а офіцерам служби безпеки».


«Було це під час громадянської вій ни. Самі знаєте, який то був час. Всі ніби подуріли. Всі воювали. Хто за свободу, хто – за землю, хто – за мир, хто – за «єдіную і нєдєлімую», хто – за Петлюру, хто – за Врангеля, хто – за Махна, хто – за «совєтську власть»... – ще за щось бозна-що. Одним словом – життя було «веселе». Лягали спати при одній владі, а прокидалися при іншій. Якось в нашому селі з’явився загін козаків, на чолі якого був молодий красивий отаман. Мав не більше тридцяти років, але користувався великим авторитетом і тримав усіх своїх підлеглих у суворості. За
що воювали ті хлопці, сьогодні важко сказати, але вози їхні були вщерть наповнені не лише зброєю, – але й різним майном – одягом, посудом, реманентом, міш ками зі збіжжям та іншими скарбами. Видно, не один панський маєток позбувся свого начиння завдяки цим «народним месникам». Оскільки всі були українцями, то можна було б сказати, що воювали вони за Україну, але, правду кажучи, воювали вони за наповнення своїх власних кишень. Тоді всі так ро-
били – і «білі», і «червоні», і «жовті», і «блакитні», і «сині», і «зелені». Я була молодою і гарною. Як кажуть, першою
дівкою на селі. Батьки мої, царство їм небесне, мали велику хату і господарство, тож не дивно, що отаман
зупинився саме в нас. А стояли його хлопці у селі десь з місяць, «заліковуючи бойові рани». Тобто, з ранку до вечора займаючись пиятикою і гульбою. Я, зважаючи на юний вік, мало тоді що розуміла і, по простоті душевній, нічого не боялася. Закохалася в отамана з першого погляду, і він в мене. Наша любов була такою стрімкою, що вже за кілька днів, ні від кого не ховаючись, жили як законні чоловік і дру-
жина. Дарма, що не було ніякого офіційного одруження. Про яке весілля могла йти мова у ті буремні роки?! Але все одно це був найщасливіший період мого життя! Та ке не забувається! Але, як ведеться, усякому щастю, як і всьому на цьому світі, приходить колись кінець. Одного ранку отаман покликав мене і сказав, що сьогодні вони мусять вирушати далі,
бо їх переслідує більш численний і більш озброєний загін ворогів і залишатися в селі небезпечно – це явна загибель. «Але ти не хвилюйся! – заспокоював він мене. – Залишуся живий, обов’язково повернуся до тебе, любове моя, і все в нас буде добре». Довгенько я чекала. Не повернувся! І ніхто не знає, де і в яких бур’янах зосталася лежати його голівонька. Покидаючи мене, отаман подарував мені цю брошку на знак нашої палкої любові, подарував, як пам’ять про чудові і незабутні хвилини життя, проведені разом. Так і сказав – «Це тобі від мене на згадку». Про це я ніколи нікому не розповідала, навіть своєму чоловікові, з яким пізні ше одружилася і який загинув на війні з фашистами. Не розповідала про це і нашій єдиній доньці, Миколиній матері. Тепер лише вам, як на сповіді, довіряю найбільшу таємницю свого життя».
Почувши цю історію, працівники компетентних ор ганів лише знизали плечима. Щирість бабусі не підлягала сумніву і відчувалося, що все, про що вона розказала, було правдою. Так і поїхали назад мовчки, ні з чим. А для Миколи усе закінчилося, як у казці. Держава викупила у нього брошку, але в такий спосіб, що ніяких грошей на руки він не одержав. Йому просто надали трикімнатну квартиру з меблями, позачергово виділили «Жигулі» останньої моделі, компе нсували
усі витрати, пов’язані з весіл лям. І став він із молодою дружиною, як кажуть, жити-поживати і нового добра
наживати. Для радянської людини то було щось! Про справжню ціну брошки і скільки каратів мав її найбільший діамант – так ніхто ніколи не дізнався. Адже за тодішніми радянськими законами гранична сума оцінки виробів мистецтва зі срібла чи золота була, здається, десять тисяч карбованців. Далі річ вважалася «безцінною», тобто музейним експонатом
і надбанням держави – простій радянській людині не дозволялося володіти такими коштовними речами – мільйонерів в Радянському Союзі бути не могло. Але найголовніше в цій історії те, що вже ніхто ніколи не дізнається про ціну великої любові Миколиної бабусі і отамана, бо коштувала ця любов, безперечно, значно більше, ніж якась там діамантова
брошка... Адже в житті є речі, які не можна купити ні за які гроші...
Сергій ФЕДОРЕНКО.