Гаряча тема:
- Війна
90 років – не вік
Доводить мешканка Ярмолинець Наталя Білик, яка не тільки сама живе активно, а й допомагає іншим
Наталю Петрівну, якій у цьому році виповнюється 90, у Ярмолинцях знають усі. Вона – волонтер місцевого територіального центру соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян. Жінка (бабусею її гріх назвати) допомагає тим, хто не в змозі сам себе обійти - приносить їм продукти, ліки, здійснює нескладні медичні процедури, допомагає по господарству… А ще - щоранку, в будь-яку погоду, обливається холодною водою, качає прес, стоїть на голові та робить шпагат…
«Нас у мами було дванадцятеро, – розповідає Наталя Петрівна. – Пам’ятаю, їй було 50, а батькові – 62, коли вона останнього народила. Нині в живих залишилася лише я одна».
Пальто, фарбоване зеленкою
Народилась вона у голодному 1921 році, і впродовж життя їй ще тричі довелося пережити цей стан. Згадує, як одинадцятирічною кожного ранку щодуху бігла через село і поля до радгоспу, аби встигнути на шосту ранку на роздачу нарядів. Знала – якщо не встигне, не матиме обіду – ріденького супу і шматочка хліба. Суп з’їдала сама, а хліб несла додому, маленькому братику. «Але так його хотілося! – розповідає Наталя Петрівна. – То я так його оближу з усіх сторін, що залишався маленький шматочок, але я приносила додому, і мама давала його пожувати дитині, якій ще року не було».
…У 1941 році, коли почалася війна, їй разом з іншими працівниками ремонтно-тракторної станції дали наказ евакуюватися вглиб країни. А її хлопець залишився тут, на Хмельниччині. «Там, в евакуації, а ми доїхали аж під Полтаву, я й повірила в чудеса, – продовжує Наталя Петрівна. – Через кілька тижнів вирішила піти до Полтави, шукати роботу. Йду, а тут якраз дощик. Дивлюся, на дорозі до села, де ми жили, під деревом стоїть чоловік. Я, не думаючи, хто то такий, полетіла просто на нього! Підбігаю, а то мій хлопець. Я й втратила свідомість».
…Разом вони опинилися аж під Сталінградом. Там у них народилася перша дитина, а згодом, коли чоловік пішов на фронт, жінці довелося вдруге пережити голод. Вона тоді працювала продавщицею – в абсолютно порожньому, наскрізь промерзлому магазині, який давно вже ніхто не відвідував, але вона мусила щодня ходити на роботу, беручи з собою немовля, яке весь день смоктало один пряничок, замотаний у ганчірку…
У 1946 році прийшов з війни її Йосип, і молоді повернулися в Ярмолинці, поселившись у дірявій хаті, що стояла просто на дорозі. «І тоді я втретє пережила голод, – розповідає Наталя Петрівна. – На роботу піти не могла, бо не було в що взутися і вдягнутися. І дітей (згодом народився син) у садочок теж не було в чому повести – увесь рік ходили в одних трусиках, а коли вже зовсім похолодало, то сиділи в хаті. Трохи згодом, коли розбагатіли, Наталя купила собі пальто, яке згодом перешила на доньку, а потім його, пофарбованого зеленкою, носив ще й син.
Рятувало те, що в Росії вона навчилася прясти, в’язати хустки, тож на виручені гроші купувала крупи, картоплю. А в 1949 році в неї народилася ще одна дочка, Людмила. Зараз обидві доньки Наталі Петрівни на пенсії, але все ще працюють. А син і чоловік померли - за трагічних обставин.
«Зразок жаги до життя…»
Так Наталю Петрівну називають колеги-волонтери. Адже вона весь час у русі, і о шостій ранку вже на ногах. Спочатку – обливання холодною водою, потім – 30-хвилинна фізкультура: стрибки, вправи на прес, віджимання. А ще – стійка на голові, шпагат... І це дає свої результати: йдучи на інтерв’ю, Наталя Петрівна злетіла по сходах нагору, навіть не торкнувшись перил.
Вдень ніколи не лягає, хіба що коли працює на городі, бо сама і копає, і садить, і підгортає, і врожай збирає.
«Скільки разів кажу: «Давай я тобі допоможу, – каже старша донька Галина. – А вона: «Ні, в тебе тиск, тобі не можна». У неї ж самої – ніякого тиску, ніяких артритів та інших вікових хвороб. Вона взагалі ніяких ліків не вживає! П’є лише очищену та кремнієву воду, яку сама готує, і ніколи не нервує. «Хіба це щось дасть?» – каже вона.
До речі, в мами відмінний зір, тому читає вона без окулярів.
Навіть лікар, коли ми місяць тому ходили до лікарні, дивувався: «І що, у Вас нічого не болить?».
Як розповіла Людмила, молодша дочка Наталі Петрівни, влітку, по приїзді з курорту, не впізнала свого городу – мама, окрім своєї власної, встигла і її городину доглянути. «А якось я, замочивши прання, захворіла, – розповідає жінка, – то мало того, що мама прийшла і випрала всю білизну, вона від криниці принесла 12 відер води і сама її винесла».
Наталя Петрівна дуже пишається тим, що, окрім традиційних картоплі, моркви, огірків… має ще й суниці, малину, порічки, полуниці…
А ще – майже 20 видів лікарських трав, чаї з яких п’є щодня. І обов’язково зелень, без якої не обходиться жодна страва. До речі, Наталя Петрівна готує їсти тричі на день, «щоб свіженьке було».
Усім, хто в поважні роки хоче зберегти ясний розум і здорове тіло, вона радить вживати напій під назвою «Геть старість!». «Для цього треба змішати листя конюшини, м’яти, берези, материнки, квіти каштану, свербивусу, календули, гречки, запарювати кип’ятком і пити як чай, – каже вона. – Напій додає бадьорості і змушує шлунок працювати регулярно».
До речі, оздоровчі чаї не лише п’є сама, а й готує своїм колегам-волонтерам.
«Наталя Петрівна нас тут всіх підтримує, – каже керівник гуртка «Паросток» при Ярмолинецькому територіальному центрі Наталя Веренда. – Вона собі в зошити записує рецепти від усіх хвороб, і постійно приносить лікарські трави, чаї нам готує».
Саме вона два роки тому стала ініціатором створення при соціальному центрі оздоровчої групи. Мало їй було волонтерства та фізкультури вдома, захотілося ще й інших залучити до спорту! Двічі на тиждень вона разом з іншими членами групи грала у футбол, волейбол, бігала по залу. «Після заняття медсестра кожному міряла тиск, – каже волонтер Володимир Бохонський. – Так у Наталі Петрівни він щоразу був, як у космонавта! Але потихеньку люди за станом здоров’я відходили, а вона була до останнього. А он, минулої весни, на 9 Травня, під час пробігу ветеранів, вона бігла з факелом у руці від стадіону до пам’ятника загиблим солдатам, а це більше кілометра. Молодші повідставали, а вона добігла».
У 90 років – проти водоспаду
Десять років тому вона прийшла у «Паросток», щоб мати змогу спілкуватися зі своїми ровесниками. Однак, побачивши, що члени гуртка не лише співають, а й активно допомагають іншим, приєдналася до них. «Не має соцпрацівник часу, – продовжує Наталя Веренда, – просить Наталю Петрівну підмінити, то вона піде в магазин, в аптеку, купить ліки, продукти, провідає хворого, і банки поставить, і натре, і травичку запарить, яку з собою принесла. Хоча, зазвичай, сама шукає, кому б допомогти. І з задоволенням носить хворим продукти – за 2 кілометри, аж під ліс.
А ходить так швидко, що її не доженеш! Якось вийшла з роботи, бачу, йде попереду, метрів за тридцять. Думаю, дожену, але поки дійшла – вона вже полетіла через площу, і я її так і не догнала. Часто бачу її то в одному кінці міста, то в іншому. Запитую: «Чого Ви тут?» «Та, ліки маю хворому купити».
Взагалі, Наталя Петрівна тільки почує, що в когось біда, одраз ж біжить допомагати. Нещодавно дала 200 гривень малознайомій жінці, у якої захворів син».
А ще вона їздить по селах разом із членами «Паростка», провідати, привітати хворих, інвалідів… Он, нещодавно, перед Новим роком об’їхали більше десяти сіл, і вона впродовж усього дня до пізнього вечора разом зі всіма ходила з хати до хати.
Колеги-волонтери із захопленням розповідають про те, як у Києві, куди їздили на екскурсію, всі (50-60-літні) постомлювалися, намагалися пошвидше дійти до автобуса, а вона «ще там не була, ще б туди пішла». «А коли ми ходили до водоспаду, – розповідає учасниця гурту «Паросток» Надія Колодій, – то мене згори знесло водою, і моя донька за мною стрибнула, думала, що втоплюся. А Наталя проти водоспаду по слизькій гальці видерлася нагору».
Тільки зареєстровані користувачі мають змогу залишати коментарі!
Будь ласка, зареєструйтеcя або виконайте вхід під своїм акаунтом!
Переваги зареєстрованих користувачів
Зареєстровані користувачі користуються перевагами: