90 років – не вік

Наталю Петрівну, якій у цьому році виповнюється 90, у Ярмолинцях знають усі. Вона – волонтер місцевого територіального центру соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян. Жінка (бабусею її гріх назвати) допомагає тим, хто не в змозі сам себе обійти - приносить їм продукти, ліки, здійснює нескладні медичні процедури, допомагає по господарству… А ще - щоранку, в будь-яку погоду, обливається холодною водою, качає прес, стоїть на голові та робить шпагат…
«Нас у мами було дванадцятеро, – розповідає Наталя Петрівна. – Пам’ятаю, їй було 50, а батькові – 62, коли вона останнього народила. Нині в живих залишилася лише я одна».
Пальто, фарбоване зеленкою
Народилась вона у голодному 1921 році, і впродовж життя їй ще тричі довелося пережити цей стан. Згадує, як одинадцятирічною кожного ранку щодуху бігла через село і поля до радгоспу, аби встигнути на шосту ранку на роздачу нарядів. Знала – якщо не встигне, не матиме обіду – ріденького супу і шматочка хліба. Суп з’їдала сама, а хліб несла додому, маленькому братику. «Але так його хотілося! – розповідає Наталя Петрівна. – То я так його оближу з усіх сторін, що залишався маленький шматочок, але я приносила додому, і мама давала його пожувати дитині, якій ще року не було».
…У 1941 році, коли почалася війна, їй разом з іншими працівниками ремонтно-тракторної станції дали наказ евакуюватися вглиб країни. А її хлопець залишився тут, на Хмельниччині. «Там, в евакуації, а ми доїхали аж під Полтаву, я й повірила в чудеса, – продовжує Наталя Петрівна. – Через кілька тижнів вирішила піти до Полтави, шукати роботу. Йду, а тут якраз дощик. Дивлюся, на дорозі до села, де ми жили, під деревом стоїть чоловік. Я, не думаючи, хто то такий, полетіла просто на нього! Підбігаю, а то мій хлопець. Я й втратила свідомість».
…Разом вони опинилися аж під Сталінградом. Там у них народилася перша дитина, а згодом, коли чоловік пішов на фронт, жінці довелося вдруге пережити голод. Вона тоді працювала продавщицею – в абсолютно порожньому, наскрізь промерзлому магазині, який давно вже ніхто не відвідував, але вона мусила щодня ходити на роботу, беручи з собою немовля, яке весь день смоктало один пряничок, замотаний у ганчірку…
У 1946 році прийшов з війни її Йосип, і молоді повернулися в Ярмолинці, поселившись у дірявій хаті, що стояла просто на дорозі. «І тоді я втретє пережила голод, – розповідає Наталя Петрівна. – На роботу піти не могла, бо не було в що взутися і вдягнутися. І дітей (згодом народився син) у садочок теж не було в чому повести – увесь рік ходили в одних трусиках, а коли вже зовсім похолодало, то сиділи в хаті. Трохи згодом, коли розбагатіли, Наталя купила собі пальто, яке згодом перешила на доньку, а потім його, пофарбованого зеленкою, носив ще й син.
Рятувало те, що в Росії вона навчилася прясти, в’язати хустки, тож на виручені гроші купувала крупи, картоплю. А в 1949 році в неї народилася ще одна дочка, Людмила. Зараз обидві доньки Наталі Петрівни на пенсії, але все ще працюють. А син і чоловік померли - за трагічних обставин.
«Зразок жаги до життя…»
Так Наталю Петрівну називають колеги-волонтери. Адже вона весь час у русі, і о шостій ранку вже на ногах. Спочатку – обливання холодною водою, потім – 30-хвилинна фізкультура: стрибки, вправи на прес, віджимання. А ще – стійка на голові, шпагат... І це дає свої результати: йдучи на інтерв’ю, Наталя Петрівна злетіла по сходах нагору, навіть не торкнувшись перил.
Вдень ніколи не лягає, хіба що коли працює на городі, бо сама і копає, і садить, і підгортає, і врожай збирає.
«Скільки разів кажу: «Давай я тобі допоможу, – каже старша донька Галина. – А вона: «Ні, в тебе тиск, тобі не можна». У неї ж самої – ніякого тиску, ніяких артритів та інших вікових хвороб. Вона взагалі ніяких ліків не вживає! П’є лише очищену та кремнієву воду, яку сама готує, і ніколи не нервує. «Хіба це щось дасть?» – каже вона.
До речі, в мами відмінний зір, тому читає вона без окулярів.
Навіть лікар, коли ми місяць тому ходили до лікарні, дивувався: «І що, у Вас нічого не болить?».
Як розповіла Людмила, молодша дочка Наталі Петрівни, влітку, по приїзді з курорту, не впізнала свого городу – мама, окрім своєї власної, встигла і її городину доглянути. «А якось я, замочивши прання, захворіла, – розповідає жінка, – то мало того, що мама прийшла і випрала всю білизну, вона від криниці принесла 12 відер води і сама її винесла».
Наталя Петрівна дуже пишається тим, що, окрім традиційних картоплі, моркви, огірків… має ще й суниці, малину, порічки, полуниці…
А ще – майже 20 видів лікарських трав, чаї з яких п’є щодня. І обов’язково зелень, без якої не обходиться жодна страва. До речі, Наталя Петрівна готує їсти тричі на день, «щоб свіженьке було».
Усім, хто в поважні роки хоче зберегти ясний розум і здорове тіло, вона радить вживати напій під назвою «Геть старість!». «Для цього треба змішати листя конюшини, м’яти, берези, материнки, квіти каштану, свербивусу, календули, гречки, запарювати кип’ятком і пити як чай, – каже вона. – Напій додає бадьорості і змушує шлунок працювати регулярно».
До речі, оздоровчі чаї не лише п’є сама, а й готує своїм колегам-волонтерам.
«Наталя Петрівна нас тут всіх підтримує, – каже керівник гуртка «Паросток» при Ярмолинецькому територіальному центрі Наталя Веренда. – Вона собі в зошити записує рецепти від усіх хвороб, і постійно приносить лікарські трави, чаї нам готує».
Саме вона два роки тому стала ініціатором створення при соціальному центрі оздоровчої групи. Мало їй було волонтерства та фізкультури вдома, захотілося ще й інших залучити до спорту! Двічі на тиждень вона разом з іншими членами групи грала у футбол, волейбол, бігала по залу. «Після заняття медсестра кожному міряла тиск, – каже волонтер Володимир Бохонський. – Так у Наталі Петрівни він щоразу був, як у космонавта! Але потихеньку люди за станом здоров’я відходили, а вона була до останнього. А он, минулої весни, на 9 Травня, під час пробігу ветеранів, вона бігла з факелом у руці від стадіону до пам’ятника загиблим солдатам, а це більше кілометра. Молодші повідставали, а вона добігла».
У 90 років – проти водоспаду
Десять років тому вона прийшла у «Паросток», щоб мати змогу спілкуватися зі своїми ровесниками. Однак, побачивши, що члени гуртка не лише співають, а й активно допомагають іншим, приєдналася до них. «Не має соцпрацівник часу, – продовжує Наталя Веренда, – просить Наталю Петрівну підмінити, то вона піде в магазин, в аптеку, купить ліки, продукти, провідає хворого, і банки поставить, і натре, і травичку запарить, яку з собою принесла. Хоча, зазвичай, сама шукає, кому б допомогти. І з задоволенням носить хворим продукти – за 2 кілометри, аж під ліс.
А ходить так швидко, що її не доженеш! Якось вийшла з роботи, бачу, йде попереду, метрів за тридцять. Думаю, дожену, але поки дійшла – вона вже полетіла через площу, і я її так і не догнала. Часто бачу її то в одному кінці міста, то в іншому. Запитую: «Чого Ви тут?» «Та, ліки маю хворому купити».
Взагалі, Наталя Петрівна тільки почує, що в когось біда, одраз ж біжить допомагати. Нещодавно дала 200 гривень малознайомій жінці, у якої захворів син».
А ще вона їздить по селах разом із членами «Паростка», провідати, привітати хворих, інвалідів… Он, нещодавно, перед Новим роком об’їхали більше десяти сіл, і вона впродовж усього дня до пізнього вечора разом зі всіма ходила з хати до хати.
Колеги-волонтери із захопленням розповідають про те, як у Києві, куди їздили на екскурсію, всі (50-60-літні) постомлювалися, намагалися пошвидше дійти до автобуса, а вона «ще там не була, ще б туди пішла». «А коли ми ходили до водоспаду, – розповідає учасниця гурту «Паросток» Надія Колодій, – то мене згори знесло водою, і моя донька за мною стрибнула, думала, що втоплюся. А Наталя проти водоспаду по слизькій гальці видерлася нагору».