Жива вода.

... Сім’я. Сім-Я. І в кожного з них свій світогляд, свої смаки, вподобання, свій характер, щось притаманне лише йому одному. І кожному здається, що він непогрішимий у своїх словах і вчинках. І хочеться, щоб все було тільки за його бажанням...

І ніхто й ніколи не зможе по-справжньому оцінити в таких умовах роль доброї матері або дружини. Мудрість, помножена на життєвий досвід, показує їм, цим некоронованим, недипломованим дипломатам, саме той єдиний правильний хід, щоб відвести дамоклів меч, що завис над благополуччям молодої пари, або розірвати гордіїв вузол, що затягнувся суперечностями в родині з чималим стажем...
Cпокійним словом похвали або доброї поради чи застереження берегиня спрямовує домашній човен з бистрини на тихе плесо. І робить це так непомітно, що ніхто й не відчує в тій переміні дотику материного плеча.
Тільки згодом дивуються домочадці: щось у мами серце здавати стало...
– Так і казав би, що я тобі байдужою стала, так і казав би! А то голову відвертає! Я ще не пенсіонерка, щоб сидіти, коли люди танцюють. Ти ж не запросиш...
– Хто ж проти? Танцюй, але з розумом, щоб люди милувалися тим танцем, а не плювалися. А то ж гидко на ті вихиляси диви...
– Що-що?! Ги-и-дко? – не дала Петрові договорити розлючена жінка й пожбурила об землю качалкою, якою саме розкачувала тісто.
– Ганю, Петре! Та що ж це з вами? Перестаньте. Он дитина злякалася вашого крику. Чи ж ви малі? З нічого таке витворяти, – вгамовувала подружжя Петрова мати.
Всю зиму вона пробула в доньки, бавила онучку, а це знову повернулася додому, бо вже в городі повно роботи, треба невістці допомогти. Та й застала у них якісь чвари. Що не день, то хмари збираються. Наче подуріли. То вона заведеться з доброго дива, то він не з тієї ноги встане. Їдять печінку одне одному, а ти, бабо, хоч розірвись надвоє. За ним обстанеш, вона гнівається. «Авжеж, він завжди правий, бо – ваш син, а я – чужа». А за нею потягнеш руку, то син похнюпиться, що й рідна мама його не підтримує. Отак дувала схвильована баба Зося, сіючи борошно. Бач, ти їм вареники вари, а вони гризуться...
– О, мамо, дивіться! Знову подався по воду до криниці. Ну, скажіть, що не на зло мені він це робить! Тож вода в дворі, пий, хоч залийся, а він терлюжиться аж на леваду. Ні, ви мені скажіть, що це за фокуси у вашого синочка?
– А ти, Ганю, не кричи. Не глуха ще. А от чого справді Петро з дому втік, то в тебе треба питати. Раніше ж цього не було. А, може, просто не хоче теплої води з крана, а джерельної?
– Авжеж, живої води йому закортіло... Он теля перев’язав би краще, бо вже й перещіпнути можна, в одному місці стоїть!
– Ну чого ти злишся? Скільки того діла? Зараз переведу в друге місце.
– А він хай тягнеться по селі? Прийшов з роботи, взяв що в руки, або й ні, й гайда по воду. Почекайте тепер, доки він прийде... Це вже не вперше: піде й пропаде...
– Сама знаєш, раніше цього не було. Чого б то, дочко? А ти подмуай. Чекай, чекай, послухай-но мене, а що то він за танець якийсь сварив тебе?
– А-а! Йому стало вже недогода. На весіллі якийсь приїжджий гість, правда, п’яненький був, взяв мене танцювати, виробляв там всячину... От Петро й здурів. Не так, бачте, я вигиналася, не так оберталася. Чули? Гидко йому...
– А, може, справді той танець був негарний? Петра я знаю, він не ревнивий, щось може й не так було...
– Авжеж! Ваш синок... Тонка натура. Частівку співаю – не так... Вже мені остогидло. От візьму Вадика й поїду до мами, хай тоді сидить на цямрині всеньке літо, як має щоразу з дому втікати. Слова не скажи – бере відра. Якесь сміховисько.
Розпашіла від гніву Ганя швидко розкачувала кружечки тіста, а мати вправно ліпила вареники, сумно похитуючи головою.
«Ой-ой, Ганю, що ти знаєш, – думала під невістчину мову. – Тож не по воду пішов він, твій чоловік, то він ходить слідами свого першого кохання. Бо ж там, у леваді, колись соловейком виспівувала Настуня. Було їм тоді обом по сімнадцять... Прибіжить з поля від трактора, швиденько вмиється, наспівуючи, причешеться, сорочину біленьку на себе: «Ма, я пішов!..», а очі так і сяють, аж вихлюпують радістю. Гомоніло село: «От вже гарна пара буде. Що піснями, що руками працьовитими – одне в одного». А вони, бувало, справді, як заспівають, то всяк притихне, замилується... Але не судилося їм щастя: раптово померла Настуся. Що тоді було з Петром – одній матері відомо. Думала, що після того ніколи й не одружиться. Тож і раділа, коли в листі з армії написав, що зустрів дівчину, подібну до Настуні. Ой, синку, подібна вродою, та не душею. Ото й бігаєш по воду, шукаєш душі розраду. Сину мій, синочку...
– Що ви того вареника так довго муцуєте? Що з вами, мамо?
– Га? Ой, справді, дочко, щось задумалась...
– Ви того, що ми сварилися?
– І того, дитино. Бачиш, я думаю, що не треба бути обом борозними, треба трохи поступатися. Ось ти сказала: поїду до мами. А що з того буде, ти подумала? От дивись на мою хату. Стара, там стіна облупилася геть, а там трісла, от і стеля не раз промокала. І якби її не підтримувати руками, то вже й жити не було б де. А я щороку трохи обдеру, де сиплеться, потинькую, біленьким пісочком перетру, вапном перебілю – і знов хата, як та чашечка. То це – хата – неживе щось. А ви – живі люди, росли в різних сім’ях. Тут треба не перечити за кожну дрібницю, а допомагати одне одному по-доброму. Ти ж любиш Петра, Ганнусю? От бачиш. А кажеш: поїду. Поїдеш, а він не з тих, що навколішках буде перепрошувати, бо думає, що правий. От і буде Вадик рости без тата... Ти цього хочеш? Ти молода, дуже гарна. Але краса, молодість, дитино, так скоро минають. А от сім’я, якщо зумієш її зберегти, то на все життя, довіку. Отак-то, доню.

А знаєш, що? Давай-но зробимо так. Я доліплю й кину на окріп вареники, а ти бери Вадика і йдіть навпроти Петра. Щось його, дочко, видно, мучить. Допоможи, розвесели, я знаю – ти зумієш. А на зло з п’яними танцювати не треба. Сама бачиш, що виходить... ну, йди. Тільки зніми фартуха й косу поправ ота-ко-о. Вадуню! Йди-но з мамою гуляти. О, чекай, Ганнусю, візьми веретку, ввірвеш дорогою очерету, щоб сусіди не балакали, що ти марнуєш час. Поклавши руку дашком над очима, стара Зося проводжала поглядом тоненьку постать невістки, поряд з якою дріботів ніжками внучок. Так, так, дитино, йди за долею. А коса, справді, короною, як у Настусі. Йди, дочко, най тобі Бог помагає. Бо нема гірше на світі, як без пари жити, без
долі лишитися. Треба з Петром поговорити, що це з ним коїться?
Задумалася бабка Зося, забувши про вареники й окріп, що вже давно кипів. А тоді кинулася притьмом до кухні, сварячись сама на себе: «Бач, когось береться розуму вчити, а сама... Отако, зараз Вадуньові шкварочків насма-
жу, а ці варениці – окремо для Гані будуть з часником. О! І все буде добре. От, якби в житті так просто, як тут, у кухні. Зітхнула. Задумалась. І очі материнські в густій сітці зморщок знову посмутніли, наче вицвіли. Та враз, почувши сміх Петра і Гані, шпарко, по-молодому кинулася до відчиненого вікна і лагідна усмішка залила-омолодила її обличчя. А подвір’ям, зеленим споришем гордо крокував Вадик у татовому кашкеті, зсунутому аж на брівки, обіруч тримаючись за руки тата й мами, які для рівноваги несли по відрові води. Чистої. Джерельної, як радісна Зосина сльоза, яку вона швидко змахнула рукою, прошепотівши: «Слава тобі, Боже, помирились». І, зробивши звичайний заклопотаний вигляд, гукнула до веселої трійці:
– Гайда руки мити, вареники на столі!