ye-logo.v1.2

Зрадливе кохання

Суспільство 3445
Фото: Колаж Євгенія ДОРОФЄЄВА.

Я їхала в потязі, і моєю супутницею була миловидна жінка років 45-ти. Антоніна, так її звали, була охайно, зі смаком одягнена. Проводжав Тоню гарний юнак.

Як  виявилося, то був її молодший син. Він допоміг занести валізи, обережно порозкладав їх. Особливо обережно він поводився з кошиками зі штучними квітами (Тоня їхала на батьківщину до могилок найрідніших людей). Були ці кошики напрочуд гарними.
Жінка потім ніби виправдовувалася: мовляв, любить живі квіти, але через те, що немає можливості часто бувати на могилках батьків – везе штучні. Я її розуміла. До Антоніни тулилася дівчинка Катруся. Спочатку я подумала, що то її онучка, бо дівчинці було неповні 4 роки. Але вона називала Тоню «мамою».
Їхали довго, ми встигли познайомитися, разом пообідали, посміялися з малої Катрусі. Коли дівчинка заснула, жінка почала свою розповідь.
– Я народилася у маленькому селі, де всі знають одне одного змалку. Батьки мої були дуже хорошими людьми. Тато водієм працював, а мама – в ланці. Але вона мало ходила на роботу, бо дуже хворіла. Батьки робили все для того, щоб я могла здобути освіту. Після закінчення школи я вступила до  медичного інституту. Як раділи батьки! Як пишався тато, а мама навіть хворіти стала менше. Я намагалася не підвести своїх рідних, гарно вчилася, навіть підвищену стипендію отримувала. Коли навчалася на 2-му курсі, ми поїхали у будівельний загін. Тоді я познайомилася з Петром, він навчався у будівельному інституті. Крім гарної білозубої усмішки, пишного чуба та веселої вдачі, хлопець зачарував мене грою на гітарі. Щовечора ми збиралися біля багаття, і пісня об’єднувала студентів з різних навчальних закладів. Моє серце завжди боязко тріпотіло, коли юнак знаходив якийсь привід, щоб заговорити. Цілий місяць ми старанно приховували свої почуття, а коли до завершення роботи залишився один день, Петро зізнався мені у коханні. Яка я була щаслива! Але ми роз’їхались, навіть не обмінявшись адресами.
На канікули додому я приїхала з новими почуттями, з цілою сумкою подарунків, та ще й з чималою сумою грошей, що заробила у студзагоні.
Тато зустрів мене на вокзалі і якось нервово поглядав вбік. Дорогою я розповідала про своє життя, а він ніби не слухав. Я ніяк не розуміла, що ж трапилося, в голову лізли погані думки. А коли під’їхали до воріт, я все зрозуміла. Мама стояла, прикриваючи фартухом великий живіт. Вона соромилася своєї вагітності, бо вважала, що мене це образить. Але як я зраділа! Я пригорнулася до неньки, і вона розплакалася. Крізь сльози мама розказала про те, що навіть не здогадувалася про свою вагітність, думала, що вже настав клімактеричний період. Лише коли потрапила до лікарні з черговим серцевим нападом, все з’ясувалося.
Швидко пролетів місяць відпочинку. Пакуючи валізи, я з тривогою спостерігала за мамою. Через три години у нашій сім’ї народилася Валюшка. На навчання довелося їхати аж на початку жовтня, бо після пологів мама була дуже кволою. Тато взяв на себе всі хатні та господарські справи. Я займалася новонародженою сестричкою. Коли мамі стало краще, я поїхала на навчання.
За 2,5 року Валюша стала загальною улюбленицею не лише батьків, а й усіх жителів нашої сільської вулиці. І тут трапилося найстрашніше. Батько вантажив у лісі колоди на машину, одна впала йому просто на груди. До лікарні його не встигли довезти – помер. Через тиждень після смерті батька не стало й мами. Вона так тужила за ним, що хворе серце не витримало.
Наче крізь сон пам’ятаю ті страшні дні. Як жити далі, що робити з навчанням, куди подіти все наше господарство? Кожного дня я брала за руку Валюшу і йшла до моїх найрідніших. Я не плакала, тільки просила дати мені хоч якусь пораду. І ось одного разу мене до тями привів хруст зламаної гілки, що впала неподалік могил моїх батьків. Валюша з криком відскочила і гірко заплакала. Я схопила її, притулила до себе і дала собі слово, що ніколи її не покину.
Як я закінчувала навчання, як було важко – то вже окрема історія. Добре, що Валюша відвідувала дитячий садочок. Лише у вихідні та на канікули я забирала її до себе в гуртожиток. Серед цього виру, серед щоденних турбот я забула про особисте життя, та й не було коли про це думати. Мене не покидала думка, що десь поблизу повинен бути той Петрусь зі студзагону.
Так і сталося. Я відбувала свою практику в обласній лікарні і моїм пацієнтом був його батько. Вперше за останні роки я була щасливою. Через рік ми одружилися, через два – народився Іванко, ще за рік – Андрій. В родині Петра панувала атмосфера спокою, достатку, взаємоповаги.
Мене з сестричкою прийняли дуже добре. Свекруха замінила нам маму. Коли ми одержали квартиру, моєму щастю не було меж. Валя вже ходила в 5-й клас, мої хлопчики – в дитячий садочок. Вона мені дуже допомагала: і по господарству, і з хлопчиками. Петро завжди дбайливо ставився до моєї сестрички, часто ходив на батьківські збори, допомагав з підготовкою рефератів.
Роки пролетіли швидко. Всякого було у нашому житті, але жили ми не гірше від інших. Коли купили машину, всією сім’єю їздили до моря. Як так сталося, що я не помітила змін у житті сестри: чи то більше часу віддавалася роботі, чи нарешті заспокоїлася, чи, може, діти були на першому місці...
Після випускного вечора Валя оголосила, що вирішила вступати до театрального. Документи повезли, Валя і Петро, аж до Москви. Через тиждень повернулися. Валя була пригніченою, вона провалилася на першому ж іспиті.
Я, як могла, намагалася зас­покоїти сестру. Вона не хо­тіла більше нікуди вступати і категорично відмовлялася за­писуватися на курси. Потім ніби отямилася та ці­лими днями валялася на ди­ва­ні біля телеві­зора... Того дня мені не забути до самої смерті. Виклик до хворого був з нашої вулиці, і я вирішила на хвилинку забігти додому, щоб забрати документи, які забула вранці. Коли відчиняла двері, то помітила туфлі Петра. І – якась тривожна тиша. Серце сполоханою пташкою затріпотіло, під­ня­лося до горла і каменем впало донизу. Те, що побачила крізь відчинені двері у спальні, не давало можливості отямитися. Мій Петрусь кохався з най­­рід­нішою людиною у світі – моєю сестрою. Я вискочила з квартири. До кінця робочого дня не могла заспокоїтися. Вже було да­леко за північ, коли мої хлопчики знайшли мене у сквері на лавочці. Від них я дізналася, що кудись зникли і Петро, і Валя. Че­рез тиждень Пет­ро прийшов, благав пробачити. Я не змог­ла, він перевіз свої речі до бать­ків. А через 9 місяців у двері подзвонили. На порозі стояла Валя, прикриваючи сумкою величезний живіт. Вона нагадувала нашу матір.
Дівчинка народилася кволою. Ще у пологовому будинку ми назвали її Катрусею. Саме тоді Валя написала заяву про те, що відмовляється від дитини. Мені залишила тільки записку, в якій благала пробачити її і ніколи не шукати. Так у моєму житті з’явилася ця крихітка. Я зроблю все, щоб її життя було кращим, ніж у її матері. Мої сини – це великі крила, які не дадуть нам впас­ти. Але я дуже сподіваюся, що Валя повернеть­ся, і моє сер­це нарешті заспо­коїться. Якби ж вона дізналася, що я все пробачила, може, повернулася б.

Ольга ДРАГАН.

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую