Один за всіх, і всі за одного

Сама доля потурбувалася, щоб вони були разом. Хоча, за словами Віктора, знайомство було випадковим, і сталося це у 1982 році, на студентській ве­чірці, у Києві. Галина навчалася на 3-му курсі інституту харчової промисло­вості, а першокурсник Віктор опановував юридичну науку в університеті імені Тараса Шевченка. На факультеті, де вчилася Галина, були переважно дівчата, тому на дискотеку запрошували хлопців з юридичного факультету. Віктор був старшим за Галину на рік, вже відслужив в армії. Хлопці, котрих запросили на вечір, були з 3-го курсу, але до повного комплекту не вистачало ще кількох, тому, йому, першокурсни­ку, запропонували приєднатися. І дів­чата, і хлопці при вході у залу отримували номерки. Хто з ким і де буде сидіти, за яким столиком, дізнавались, подивившись на свій номерок. Так вони опинилися за одним столиком. Вона з номерком 18-м, а він – з 19-м. Як каже пані Галина, ті числа також зіграли певну роль. До прикладу, Галина народилася 18 числа, але її записали 19. Віктор також упевнений, що цифра 19 його переслідує. Адже нині подружжя мешкає у квартирі під номером 19. Після того вечора вони стали зустрічатися щодня. Хлопець, незважаючи на протест батька, котрий вважав, що синові потрібно вчитися, був налаштований рішуче. І вже 8 сер­п­­ня, після двох місяців знайомства, зі­г­рали весілля у селі Михайлівці на Кра­силівщині, де жили батьки Вік­тора. Гуляли всім селом. З Прилук Чер­нігівської області, звідки родом Га­лина, приїхали лише батько і дружина брата. Вже через рік народилася Вікторія. Віктор вчився і працював двірником. Їм дали кімнату в гуртожитку. Наступного року – 1984 – народилася Оксана. Батьки-студенти, малі діти, було нелегко, але був лад у всьому, допомагали одне одному. Віктор згадує, як здавав іспит з сімейного права. Коли викладач дізнався, що у нього двоє дітей і дружина вагітна третім, здивувався – серед студентства це була рідкість, і поставив відразу оцінку «відмінно». «Мабуть, за практичне опа­нування предмету», – додає Галина. Після закінчення університету – це бу­ло у 1986 році, могли залишитися у Києві, але їх, за словами Віктора, «погнав» Чорнобиль. Так вони опинилися в Ізяславі. Віктор працював в районній прокуратурі помічником прокурора, а Галина технологом на хлібозаводі.
Батько, звісно, був радий донькам, але в душі мріяв про сина (була в нього заповітна мрія, щоб було з ким у футбол грати). У 1987 році народився Славко. Тепер у цьому кремезному хлопцеві зі зростом 1 м 90 см, спортсмені, воротарі ФК «Моршин» важко впізнати кволу дитину. Хлопчина ріс хворобливим. Далося взнаки чорнобильське лихо, до року багато хворів. Але Галина та Віктор виходили свого сина: займалися з ним, робили масаж, загартовували його, і результат не забарився. І тепер В’ячеслав грає у команді другої ліги, заочно навчається на 3-му курсі Львівського університету фізичної культури і працює тренером дитячої футбольної команди. До речі, В’ячеслав Левицький грав один сезон, у 2008 році, у хмельницькому «По­діл­лі». Наступною, у 1988 році, народилася Жанна. Найстарша донька Вікторія, і Жанна, вже подарували бать­кам онуків. Віта виховує Тараси­ка, а Жанна – Софійку, котрій нещодав­но виповнився рік. Дівчата піс­ля закінчення вищих навчальних зак­ла­дів (Вікторія – університету імені Т. Шевченка, Оксана – Хмельницького університету ре­гіонального управління і права, Жанна – Києво-Могилянської академії) живуть у Києві. Сестри, всі троє, працюють у видавництві «Зелений пес».
«Ми не боялися труднощів, – каже Галина, – завжди вирішували свої проблеми всі разом, і діти вирос­ли надзвичайно дружними. Вони одне одного підтримують, допомагають, за­ра­ди братів чи сестер віддадуть остан­нє». У 1992 році народився Іван (він вже студент 1-го курсу Київського авіа­ційного інституту), у 1994 році – Олександра (вона навчається у вищому професійному училищі №25 у Хмельницькому). Михайло, котрий народився у 2001 році, ще школяр.
«Що цікаво, – додає Галина Олексан­дрівна, – семеро дітей разом росли, однаково виховувалися, а характери у всіх зовсім різні. Особливих секретів виховання у нас немає. Намагалися власним прикладом виховувати. Діти поважали і тата, і маму. Ми ніколи не тиснули на них, адже діти мають право вибирати, навіть, якщо помиляються у сво­­­єму виборі. І ми прислухалися до ді­­тей, приймаючи їхній вибір. Вони росли допитливими, багато читали. Ві­та закінчила музичну школу з класу гі­тари. Оксана і Жанна вчилися грати на фортепіано».
У 1996 році сім’я Левицьких брала участь у 2-му Всеукраїнському лі­тературно-мистецькому конкурсі «Від ро­ду – до народу». Потрапили до фі­на­лу, де серед трьох сімей з різних облас­тей України представляли Хмельниччину, і посіли друге місце.
«Виступали в Українському домі, – каже Віктор Сергійович. – Для творчого конкурсу-візитки Віта написала віршовану розповідь про сім’ю, а Жанна – пісеньку про найменшу сестричку. Крім того, були конкурси на знання української культури, еру­дицію, а також ми фантазували, презентуючи сі­м’ю 3000 року. Було хви­лювання, багато різних вражень, але ми впоралися і виграли те­левізор».
У 2009 році Галині Олександрівні вру­чили медаль «Матір-Героїня». Але най­більша нагорода батьків – це їх­ні діти, якими вони пишаються, а те­пер вже й онуки – які є, і які ще обо­в’язково будуть.