Перехрестя долі

Дівчинка ніяк не могла зрозуміти, як її добрий працелюбний татусь, від якого пахло мастилом та житнім хлібом, який завжди був готовий прийти на допомогу людям, батько, який ласкаво гладив її по голівці шорсткими долонями, міг бути для когось ворогом?! Так вона стала круглою сиротою. З дитячим будинком їй поталанило. Персонал ставився до вихованців добре, старався оточити турботою. Але домашнього затишку та любові рідних замінити, звісно ж, не міг. Ночами снилися їй рідне село, вишневий сад в цвіту, лелеки на хаті...
Тут, в дитячому будинку, вона зустріла своє перше і єдине кохання – кароокого, веселої вдачі юнака Василька. Вступили разом до профтехучилища, згодом одружилися і отримали кімнату в гуртожитку. Незабаром у молодого подружжя народився синочок Віталик. Життя, здавалося, налагоджувалось.  Жінка почувалася щасливою: чоловік добре заробляв, любив дружину, весь вільний час приділяв дитині. Все закінчилося в одну мить: на будівництві, де працював Василь, обірвався трос і внаслідок нещасного випадку її коханий загинув.
Після похорону Софія ніби закам’яніла – світ став немилим. З життєрадісної, завжди усміхненої жінки вона раптом перетворилася на сумну, замкнуту істоту.
В місті, де все нагадувало їй про таке коротке сімейне життя, Софія жити не могла. Тому з радістю погодилася переїхати в село, де далека родичка заповіла після смерті їй своє невеличке господарство. Одноманітно, в турботах проходили роки. Вона працювала в колгоспі дояркою. Сусіди казали, що нелегко жити в селі без чоловічих рук, навіть вдівця непоганого сватали до неї. Але жінка навіть слухати не хотіла про заміжжя. Вона вже давно вирішила присвятити своє життя єдиному синові, всю нерозтрачену любов віддати Віталику. Хлопчик ріс щасливим та безтурботним, купаючись у ніжних материнських почуттях. Добре навчався у школі, грав на баяні. А мати все встигала: і на роботі, і вдома. Вела чимале господарство, вирощувала та возила в райцентр овочі на продаж. Старалася, щоб все було не гірше, ніж в людей, щоб син мав все необхідне. Одним словом, не відмовляла йому ні в чому. А коли все тіло ламало і судомило, заспокоювала себе, втішаючи думкою, що син оцінить її старання, доб’ється чогось в житті. До роботи його не заохочувала – сама поралася.
Пам’ятає, як захотів Віталик джинсів, які щойно ввійшли в моду. Зібрала всі свої заощадження й поїхала в місто. Дуже раділа, коли синочок в обновці на дискотеці хизувався. Односельці дорікали:
– Через міру плекаєш Віталія, Софіє, не знає він ціни заробленої тобою копійки. Та й до праці не привчений. Одні розваги йому в голові.
Після школи хлопець не вступив до інституту – не вистачило балів. Як мати не переживала, до армії сина все ж таки забрали. Хоча служив недалеко, посилку за посилкою передавала, бо в своїх листах просив чогось смачненького, домашнього.
Після армії Віталик повернувся змужнілим, впевненим у собі. Софія не могла ним натішитися.
Хлопець не поспішав влаштовуватись на роботу, а все відпочивав і з друзями веселився. А згодом жінка стала помічати, що він отримує від когось листи і, не читаючи їх, байдуже спалює.
– Сину, що ти від мене приховуєш? – схвильовано допитувалась.
– Не твоє діло, – грубо відповідав Віталій.
А через деякий час юнак повідомив матір, що в селі йому немає заняття до душі, не подобається тут жити.
– Поїду у велике місто, бо життя одне, і я хочу його гарно прожити.
Скільки вона виплакала тоді гірких сліз, як тільки не вмовляла його – марно. Таки зібрався і поїхав невідомо куди. Надіслав, правда, листа. Писав, що все гаразд.
Софія, колись приваблива жінка, після від’їзду сина раптово постаріла, зажурилася. Не думала, не гадала, що старість доведеться зустріти на самоті в порожній оселі.
Нарешті прийшло прозріння – жінка зрозуміла, що любов та була сліпою. Минуло кілька років. Важко захворіла жінка і потрапила до лікарні. Але, як кажуть, «світ не без добрих людей».
Та особливо чуйною і сумлінною була молода санітарочка Валя. У відділенні багато палат, а вона завжди знайде хвилинку, щоб забігти. Якось Софія стала розпитувати про її життя.
Валентина охоче розповіла, що проживає в приміському селі, куди її, ще зовсім маленьку, разом із батьками переселили з Чорнобильської зони. Батьки були ліквідаторами аварії на ЧАЕС, отримали велику дозу опромінення, довго хворіли і невдовзі померли. А живе Валентина з синочком.
– Ось, подивіться на моє янголятко, – подала невеличку фотографію.
Світ раптом перевернувся. Софія ледве не зомліла.
– Що з вами? Вам зле? – злякано скрикнула Валя.
– Скажи, хто батько твоєї дитини?
Ще раз глянула на фото – це ж копія її Віталика в дитинстві! Такого збігу не могло бути.
Ще зовсім молодою Валентина познайомилася з солдатом. І вперше в житті безтямно закохалась. Здавалося, що кохання було взаємним: адже при зустрічі Віталій казав їй ніжні слова, клявся у коханні. Після звільнення в запас обіцяв одружитися. Але так сталося, що то були порожні слова. У військовій частині Валентина дізналася його адресу і написала милому, що чекає від нього дитину.
– Але відповіді на свої листи я так і не отримала. Образливо було і прикро. Та вирішила народжувати і зовсім про це не шкодую.
Тремтячими від хвилювання руками Софія міцно обійняла Валентину.
– Я так мріяла, що син приведе в наш дім невістку, яку я любила б, але ніяк не сподівалася, що доля подарує зустріч з тобою. Я все зроблю для того, щоб ти стала для мене рідною донькою.

Тетяна СОКОТЬ.