ye-logo.v1.2
7 Квітня, 2020

«Вона повернула мене до життя» - історія кохання бійця та волонтерки зі Старокостянтинова

Суспільство 4347

Підписатися на канал "Є" в Youtube

Про війну, полон, і неймовірне кохання.

Його історія – не просто розповідь про важкі випробування та неймовірне кохання. Це історія про те, як не втратити віру, навчитися знову довіряти, перебороти труднощі й повернутися до життя після війни. Не здаватися ані на мить, не пливти за течією, а йти вперед, діяти… «Ніколи не варто сидіти, склавши руки, і журитися, що все погано. Хай би там що не ставалося… Вірте у краще і рухайтеся вперед», - каже Дмитро Ольховик, атовець зі Старокостянтинова.

Крим

Він пройшов війну на Сході, полон і важкі поранення. Нині уже бої позаду, та страшні спогади досі не дають йому спокійно спати. 

Дмитро народився та виріс в Криму. У 2014-му, події на Майдані не залишили його байдужим до того, що діялося в Україні. Каже, завжди себе вважав українцем і прагнув ним залишитися. Він не підтримував ідей «руського міра», бо вважав і досі вважає, що Крим – це Україна. Тож поїхав до Сімферополя на мітинги відстоювати не лише свою позицію, а й багатьох кримчан. Стояли там, каже, за Україну. Зізнається, йому було не байдуже, бо розумів, чим усе це може скінчитися.

«Коли стало зрозуміло, що не втриматися, почалися арешти, почалися захоплення військових частин. На жаль, нічого ми не змогли зробити. Але багато людей підтримували Україну… Я зрозумів, що війна неминуча. Розумів, що якщо Крим захоплять, мене призвуть до російської армії. Але я завжди себе вважав українцем і прагнув ним залишитися. Служити окупантам, дав собі слово, що не буду».

Він сів на перший потяг, що йшов з півострова. Узяв лише документи. Батьки такого рішення не підтримали. Розгорівся скандал. Та він не відступив. Хоч і не знав, куди їде, де опиниться…

Потяг привіз Дмитра на Дніпропетровщину у Дніпродзержинськ (нині Кам’янське).

«У мене там не було нікого і нічого. Коли ти в чужому місті і наближається ніч… Не знав, куди мені подітися. Люди, дякую їм, допомогли знайти прихисток, влаштуватися працювати на завод…»

Війна

І саме звідси Дмитро пішов до війська. Каже, не ховався, а навпаки, мав бажання захищати Україну. Це, пригадує, був червень 2014-го. Дмитру тоді було 23. Кілька тижнів підготовки в навчальному центрі - і він опинився на Сході, у самому пеклі війни. Його 40-й батальйон «Кривбас» дислокувався в Дебальцеве. І Дмитро одразу ж потрапив на першу лінію оборони біля опорного пункту «Мойша». Тут він був поранений, зазнав контузії і поранення в голову. Тут його захопили в полон…

40-й батальйон «Кривбас», в якому служив Дмитро, дислокувався в Дебальцеве. Фото: надане Дмитром Ольховиком.

«Це була війна без перебільшення, без прикрас, без жартів, - пригадує. - Ми тримали оборону з усіх сил… У той день, коли я потрапив в полон, були дуже сильні обстріли. «Поливали» градами, мінометами… З двох з половиною сотень нас тоді залишилася лише сотня. Нас взяли в кільце і затягували, затягували. Ми утримували плацдарм до 18 лютого. Вибратися – ніяк: або пуля наздожене, або…» Це був полон.

Йому, кримчанину, ворожої ненависті у полоні дісталося найбільше. Був і нестерпний психологічний тиск, і фізичні знущання.

«В Луганську нас кинули в підвал. Виводили по-одному і знущалися. Моя кримська прописка не давала їм спокою. Все кричали, як це я, кримчанин, і пішов захищати Україну...»

Дмитро витримав усе – від фізичного болю, до психологічного. Не впав, не здався, не відступив ні на крок. Через місяць його та інших побратимів обміняли. Він провів декілька місяців у лікарнях та госпіталях, а потім знову повернувся у військову частину. Каже, розумів, що йому просто нікуди їхати. А Україну досі шматують на Сході.

Дмитро зізнається, що завжди себе вважав українцем і прагнув ним залишатися. Фото: надане Дмитром Ольховиком.

У складі новосформованого батальйону Дмитро знову опинився на передовій. Цього разу уже під Горлівкою. Попереду в нього було ще півтора року війни. Він знає, як це спати на сирій землі, як прокидатися під звуки обстрілів, як втрачати побратимів, як цінувати кожний сантиметр відвойованої у сепаратистів території...

«Тоді нам дуже допомагали волонтери. І ліками, і харчами, На той момент ця підтримка була надзвичайно велика», - каже Дмитро.

Кохання

Після першого поранення і контузії Дмитра направили на лікування до Хмельницького військового госпіталю. Він пригадує, що був тоді в дуже важкому психологічному стані. Ні з ким не говорив, не йшов на контакт.

«Ірина з подругами приїжджали зі Старокостянтинова до госпіталю. Вони були тоді волонтерками, допомагали чим могли. Якось їй лікар і розказав про мене. Мовляв, є в нас боєць, який нікого до себе не підпускає. Може вам вдасться хоч якось знайти підхід до нього. Я пам’ятаю, як вона зайшла до палати, почала зі мною розмовляти. А я не міг… А вона не здавалася», - каже колишній боєць.

Якось Ірина випросила в лікаря вивести Дмитра на вулицю.

«Ви не уявляєте, як я зрадів. Я тоді наче прокинувся, зрозумів, що так давно не був на вулиці. Зрозумів, як я хочу вийти з цих чотирьох стін і вдихнути свіже повітря… А Іра все усіляко намагалася мене розговорити. І їй вдалося зробити те, що було не під силу лікарям: знову повернути мене обличчям до людей», - пригадує Дмитро.

Це був той переломний момент, який повернув Дмитра до життя.

«Пригадую, після прогулянки на вулицю, вона мені увечері зателефонувала. Запитала, що мені привезти. Я хотів ряжанки. Але потім, як поклав слухавку, звісно ж не вірив, що вона мені щось купуватиме. Іра приїхала на другий же день з гостинцями. І я тоді, замість того, щоб сказати їй «дякую», не зміг підібрати слів і чогось заплакав… Це не передати, як приємно відчувати, що є людина, якій ти не байдужий», - пригадує Дмитро.

Дмитро зізнається, Ірина повернула його до життя. Фото: надане Дмитром Ольховиком.

Іра приїжджала до шпиталю чи не щодня, привозила йому смаколики. А він не вірив, що хтось ось так зі сторони може ним опікуватися. Годинами вони говорили про найпотаємніше, і Ірина запевнила Дмитра, що її родина завжди буде йому підтримкою.

І потім знову була війна на Сході. Ірина слала йому посилки з волонтерською допомогою, маскувальні сітки... Іноді вони зідзвонювалися. Побратими Дмитра жартували, що не просто вона, лише волонтерка, мабуть… А він все відмахувався від тих жартів.

Коли Дмитра поранили вдруге і його забрали в клініку Мечникова, що в Дніпрі, хлопці зателефонували до Ірини і розповіли, що в Дмитра важке осколкове поранення.

«Вона сіла на потяг і примчала до мене. За сотні кілометрів. Я зрозумів тоді, що ми не просто друзі. Іра не відходила від мене увесь час, поки мене не виписали. Вона мене супроводжувала з госпіталю. Не залишала ні на мить…», - каже він.

Медкомісія не дозволила Дмитру знову повертатися на війну. І нині її наслідки війни все ще не дають йому спокійно спати та відновити втрачене здоров’я. Згодом йому призначили групу інвалідності.

У Харкові, куди вони з Ірою поїхали знімати хлопця військового обліку, він попросив в дівчини руку і серце. І вона погодилася. Тоді вони вже удвох поїхали до батьків у Старокостянтинів, де на його чекали як на рідного.

Улюблена справа

4 лютого Дмитро та Ірина відсвяткували уже третю річницю одруження. За ці роки вони відкрили власну невеличку справу: нині Дмитро готує піцу на замовлення. Його невеличкий залізний вагончик, увішаний українською символікою, знає чи не кожен в місті. Як і «піцу від ветерана», яку випікає колишній боєць.

«На цю ідею мене підштовхнула дружина. Це для мене як своєрідна реабілітація. Щоб менше жив важкими спогадами, а більше голова була зайнята іншими думками. Це як реабілітація справою, яка стала для мене улюбленою. Нею заробляю нашій родині на шматок хліба», - каже він.

Дмитро навчився усього. І все, зізнається, завдяки Ірині. Завдяки їй він освоїв три нові професії – кухаря, зварювальника та оператора лінії харчування. До цього навіть не мав уявлення, як готується піца, а нині, і замовлення приймає, і тісто готує… Коли день важкий і замовлень багато, каже, завжди на допомогу приходить дружина.

Нині Дмитро мріє, щоб його піцерія з маленького вагончика перебралася до просторішого приміщення. Вдячний був би кожному, хто б пішов у цій справі назустріч.

За захист України Дмитро удостоєний багатьох нагород. Фото: надане Дмитром Ольховиком.

«Та передусім я безмежно вдячний дружині, що вона надихнула мене на справу. Та, власне, я їй вдячний за усе. Якби не вона – не знаю, що було б зі мною зараз, де б я був, ким би я був… Іра повернула мене до життя, навчила, що не варто здаватися. Ніколи», - запевняє.

А ще б Дмитро, звісно ж, хотів помиритися з батьками. Хоча розуміє, що для цього потрібен час:

«У батька ще не минула образа на мене. Можливо, він боявся за усю родину, і не хотів мене відпускати. Боявся, що хтось дізнається, що я воюю на Сході, і це все відіб’ється на родині. Але я думаю, він тихо в душі радіє, що в мене все склалося добре».

Коментарі:

До теми

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення

Віддалена робота

  Так  Ні, дякую