ye-logo.v1.2
1 Жовтня, 2020

«Про нас навіть казали, що у районі оселився диявол», - священник із Летичева

Суспільство 19452
Андрій Смакул — благочинний Православної церкви України Летичівського району
Андрій Смакул — благочинний Православної церкви України Летичівського району. Фото: Світлани Яськової

Благочинний Православної церкви України Летичівського району розповів про свій шлях до священства та працю служіння Богу і людям.

Двадцять років тому молодий священник отець Андрій Смакул після закінчення Тернопільської духовної семінарії приїхав на Поділля, в Летичів. Спершу місцеві мешканці не сприймали серйозно представника православної церкви Київського патріархату. Проте з часом отець Андрій завоював повагу у людей.

У містечку за ініціативи і особистої участі священника збудовано два храми, створений Меморіал пам’яті, облагороджене цілюще джерело. Священник не чекав підмоги, а сам ставав і робив усе, що треба: вигортав сміття, мурував, місив цемент. Своїм прикладом він заохочував до добрих справ. Місцеві мешканці протягом двох каденцій довіряли отцю Андрію представляти їхні інтереси у селищній раді. Нині отець Андрій Смакул — благочинний Православної церкви України Летичівського району. Ми поспілкувалися з ним про його шлях до священства та нелегку працю служіння Богу і людям.

— Родом я з Тернопільщини, — розповідає отець Андрій. — Історично склалося, що на Західній Україні люди не втратили віру. З дитинства я ходив до церкви. Згодом мій двоюрідний брат вступив у духовну семінарію, багато розповідав про навчання, життя семінаристів. Я давно думав про своє покликання, думав про священство. І розповіді брата переконали у правильності моїх відчуттів. Після закінчення Тернопільської духовної семінарії у 2000 році мене призначили настоятелем храму православної церкви Київського патріархату у Летичеві.

— Але церкви у Летичеві не було?

— Була лише церква Московського патріархату. Люди вважали, що цього достатньо. Ми з дружиною приїхали на порожнє місце і виявилися тут чужими. Люди не розуміли, що таке православна церква Київського патріархату і для чого вона потрібна. Молитися українською — на Поділлі це було незвично. Будувати українську церкву при владі, яка підтримувала Московський патріархат, було непросто. Ми навіть жити не мали де. Добре, знайшлися люди, які надали нам будинок, де ми жили десять років безкоштовно. Згодом купили недобудовану хату, зробили ремонт.

— І почали будівництво храму?

— Будували церкву в мікрорайоні Щедрова. Цей процес тривав вісім років. Але нам все вдалося. Справдилася цитата зі Святого Писання: «Якщо Господь благословить, то там, де росла тернина, з’явиться кипарис, а де росла кропива — мирт». І сьогодні це те місце, куди люди приходять і славлять Бога рідною українською мовою.

— Коли приїхали у Летичів, громада української церкви була невеликою?

— І серед влади, і серед людей було багато противників будівництва нашої церкви. Про нас навіть казали, що у районі оселився диявол. І землю для будівництва церкви влада ніяк не могла виділити. Ми молилися в тимчасовому приміщенні — у магазині. Вийшло так, що одна жінка відмовилася від городу, де ми й звели храм.

— Хто Вас підтримував?

— Насамперед — батьки, ми їм дуже вдячні за моральну і фінансову підтримку. Допомагали й деякі місцеві мешканці. Можливо, хтось просто пожалів нас. А ще нам допомогли молодість, впертість, терпіння й ентузіазм. Можливо, якби тоді я був старшим, мав дітей, відчував відповідальність за них, то й не зробив би того всього. І, звісно, підтримувала і керувала нашими діями віра.

— Тепер церковна громада велика?

— Так, особливо зросла вона після подій 2014 року. Я сьогодні не один, відчуваю підтримку й розуміння. Українська церква відбулася — і це велике щастя. Коли я будував храми, навіть не думав, що наша українська церква отримає Томос. Я думаю, що він освячений не лише молитвами наших предків, а й кров’ю людей, які віддали життя за незалежність і свободу нашої держави. Я щасливий, що дожив до цього часу.

— Ви в Летичеві збудували ще один храм і не тільки...

— Тішуся, що за двадцять років разом з однодумцями ми залишили слід. Звели два храми тепер вже Православної церкви України, створили Меморіал пам’яті, облагородили джерело Святого Пантелеймона. Це стало можливим завдяки тандему влади і церкви.

— Розкажіть детальніше про це джерело.

— На тому місці був величезний смітник. А саме джерело користувалося популярністю у людей, сюди багато хто приходив по воду. Тому виникла ідея розчистити його, встановити ікону Святого Пантелеймона. Об’єднана територіальна громада виділила на це гроші.

— Будівництво ще одного храму — теж Ваша ідея?

— 2014 рік видався для України важким. Тоді свідомість українців змінилася. І виникла потреба у будівництві церкви Київського патріархату в центрі селища, адже мікрорайон Щедрова — віддалений. Й одна жінка запропонувала ідею створити духовний меморіал пам’яті поруч з церквою. Це була дуже відповідальна справа. Меморіал — це частина відповідальності держави. Але тоді був розвинутий волонтерський рух, тому вирішили, що не чекатимемо допомоги від держави, а зробимо самі. Місце для меморіалу обрли в частині парку, де тоді був смітник. Спершу все прибрали, вивезли дві машини сміття.

— Хто розробляв концепцію Меморіалу?

— Робили все спільно. Залучили скульптора з Тернопільщини Сергія Хорощака. У центрі конплексу — хрест та скорботна мати-Україна. Хрест — це ознака новозавітного жертовника, на якому Господь жертвував за гріхи наші. І це символ нашої жертовності за державність, церкву. В образі скорботної матері — Україна, яка оплакує своїх синів. Я таку запропонував концепцію: «І прийшла до свого сина скорбна мати-Україна. Зупинилась, помолилась під хрестом. Білі руки простягала, кров із потом витирала материнським вишиваним рушником». Вона сподобалася, і ми її втілили. Будували усім миром. А згодом поруч звели церкву.

— Ваша дружина завжди була поруч?

— Так, ми завжди разом. Насправді служба священника нелегка, і не усі жінки витримують таке життя. Покинутих священників немало. Але наша сім’я міцна, виховуємо сина, він прислуговує у церкві. Моя дружина — директор центру соціальної служби у справах дітей, сім’ї та молоді. Вона опікується дітьми, які обділені батьківською увагою. Я її називаю летичівською мамою.

Матеріал був опублікований в «Сімейній газеті», передплатити яку можна на сайті «Є».

Коментарі:

До теми

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини

Інформація з інших ресурсів

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую