ye-logo.v1.2

Ярмолинчанин Валерій Пахній, будучи інвалідом першої групи, допомагає іншим

Суспільство 2906
Фото: ГО "Подільська правова ліга"

«У мене немає часу на те, щоб сумувати»

Ніна Пахній народила шестеро дітей. Усі здорові, влаштовані в житті, мають гарні родини. Усі, окрім наймолодшого, Валерія, який, за словами Ніни Станіславівни, теж народився здоровим. «У вісім місяців він захворів, – розповідає жінка. – Піднялася температура майже до 40 градусів, почалися судоми… Виникла підозра на менінгіт, отож, відправили нас у Хмельницький. Там взяли пункцію, і виявилося, що ніякого менінгіту немає. Просто в нього був такий грип, але після пункції дитина стала як онуча. Нам пояснили, що, напевно, попали в нерв…».
«ЧОГО СИДИТЕ ВДОМА?»
 До року купала сина, хто в чому радив: у корі глоду, живокосту, возила по лікарях та знахарках. Потім почала класти на підлогу, перевертала, вчила рачкувати, і в рік і вісім місяців хлопчик уже сам ходив попід парканом. Але тут приїхали з районної лікарні:   «Чого сидите вдома? Вам належить безкоштовна путівка в Євпаторію, там займаються такими дітьми, як ваш». «Я й повірила, – продовжує жінка. – Поїхала, а там – карантин на місяць. Дитину поселили, а мене не пускають. Тож я зняла квартиру і з-за кущів виглядала, як він там, бо батьків навіть близько не підпускали. А дітей вивезуть на купу піску, і вони порпаються там, як курчата. А Валерій навчився повзати на колінах. Чи то застудив їх,  чи зрозумів, що так легше, але за тих два місяці, що він побув у санаторії, як нам обіцяли, на оздоровленні, він знову почав рачкувати. Хотіла забрати, але мене навіть на територію не пускали, лише після карантину влаштувалася в тому ж санаторії на роботу, і тільки після трьох годин могла бути з ним. Але він вже на ноги ставати не міг. Потім до нас ще приставали з путівками, казали, що йому потрібно море і масаж, але, як згодом виявилося, дитину не можна було чіпати. А я ж цього не знала…».
  Дійшло до того, що ніжки у хлопчика в колінах уже не розгиналися, і коли настав час йому йти до школи, мати змушена була носити його на плечах, а це далеченько, десь з кілометр. В суху погоду ще нічого, а взимку чи восени по болоті, падали мало не щодня.   У сім років Валері зробили операцію, і завдяки нині уже покійному хірургу Михайлові Буріну, дитина почала потрохи ходити. Якось раптово - коли мати водила його по шкільному  дворі, він відштовхнув її і… побіг. Незграбно, звичайно, але – сам. В школі бачили, як вона з ним мучиться, навіть в туалет не могла завести, бо в дівчачий не понесеш, а в хлопчачий сама не зайде. Тож коли навесні приїхала комісія і їй сказали, що в області є школа для таких дітей, де вони можуть ще й отримати спеціальність, погодилася. До восьмого класу Валерій  навчався у спецшколі, потім закінчив технікум у Кам’янці-Подільському.  
«І В РАДОСТІ, І В ПЕЧАЛІ»
 У Хмельницькому працював у приватного підприємця, там же, у Хмельницькому, ознайомився з першою дружиною, коли прийшов до товариша в гості в будинок престарілих. Вона мала першу групу з ДЦП, майже не могла себе обходити, була старшою,  але зуміла обманути довірливого Валерія. Тільки-но почали зустрічатися, дуже на другий день сказала йому, що вагітна. «В мене ніколи не було стосунків з дівчатами, – каже Валерій, – і я їй повірив. Її звідти не відпускали, напевно, люди знали, який у неї характер, і яке минуле, але вона написала заяву, що їде до родини на півроку».
 Прожили разом шість років, але ні дня не обходилося без сварки. Сусіди розповідають, що навіть коли вона, обваривши собі окропом ноги, лежала в лікарні, Валерій був з нею, бо її потрібно було обходити. Але жінка навіть там умудрялася скандалити. «Тітка Ніна оглядала  її, коли була вагітною, – кажуть люди. – Коли вона лежала в лікарні, мама по кілька разів на день в лікарню до неї ходила, купала її, а вона потім їй віддячила. Тітка Ніна її на візку возила, а вона її обзивала, била по обличчю, виганяла з хати. Її там приписали, то ж вона й почала хазяйнувати. Навіть хотіла хату з усіма зручностями, адаптовану Валери ним старшим братом під двох інвалідів, у них забрати, але, на щастя, опікуном Валерія є його старший брат, це їх врятувало, а то пішли би з торбами по світу. Вона ж, ще коли разом жили, обходила всі інстанції в Хмельницькому, і навіть в Київ їздила!». 
  А потім у них народилася Зорянка, гарна, здорова дівчинка. Валерій, який виріс у гарній родині, де всі допомагають одне одному, був абсолютно сімейним, а от у його дружини, яка виросла в дитячому будинку, були інші інтереси. Її тягнуло жебракувати, вона навіть Валеру підбивала по базару ходити. …Все закінчилося після того, як дружина при Валерії простягнула руки до матері. Дитину вона забрала з собою, і місяць прожила з нею в сестри у Старокостянтинові. Віддаючи дитину, Валерій дуже хвилювався, адже у жінки були проблеми з опорно-руховим апаратом, і якось, ще живучи разом, вона не втримала дитину і впустила її на електроплитку. «Через місяць, коли ми приїхали на день народження Зоряни, – розповідає Ніна Станіславівна, сестра дружини навіть не вийшла до нас, не запросила до хати, а дитину ми майже не впізнали, такою запущеною вона була. То ж ми почали думати, як би її повернути додому. А коли наступного дня нам зателефонував хрещений батько Зоряни і сказав, що вона в лікарні, ми її забрали звідти, – я боялася, що з нею зроблять те саме, що з Валерою. І за тиждень вилікували. Люди в Старокостянтинові розповідали нам, що Валерина дружина тільки ночувала в сестри, а вдень кудись ходила. Дитина ж увесь день була на дворі: без води і їжі. Її пильнувала одинадцятирічна дівчинка, і годувала лише печивом». Вже четвертий рік Валерій з колишньою дружиною живуть окремо. Та все ж колишня дружина його не забуває і частенько навідується. «Ганьбить перед людьми, вимагає віддати дитину, бо, мовляв, вона не моя, – каже Валерій. – А ви подивіться, Зоряна як дві краплі води схожа на мене!».  Якось, розповідають сусіди, взяла дитину погуляти, і зникла. Шукали повсюди, аж доки хтось з товариства інвалідів не зателефонував, що вона з дитиною в Хмельницькому – під собором просить милостиню.  
ОЛЬГА
 Вже рік, як Валерій має нормальну родину – зараз він живе з жінкою, з якою познайомився по Інтернету. І хоч Ольга не встає з інвалідного візка і нічим не може йому допомогти, вона замінила Зоряні маму, а Валерій знайшов у ній споріднену душу. «Я піду на  город, а вона дитиною займається, – каже Ніна Станіславівна, – Зоряна від неї не відходить, вона і казочку розкаже, і пограється з нею».  Та й Валерію захотілося жити. І не лише для себе, а для інших. Нині він, який ще недавно у вогку погоду не обходився без інвалідного візка, активно займається іпотерапією (лікування їздою на конях) і пропагує її серед таких як сам, хворих на ДЦП. Он уже й Ольгу, яка без візка, як кажуть, «ні на крок», посадив на коня. 

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую