Повертають з небуття: як шукають невідомі поховання бійців Другої світової війни

Час з кожним роком віддаляє нас від подій Другої світової війни. Проте навіть через понад сім з половиною десятиліть в Україні тривають пошуки невідомих місць загибелі бійців, щоб належно їх перепоховати та увіковічнити. Адже навіть через стільки років багато з них досі залишаються лежати на місці боїв. І декого з них, хай після смерті, але вдається не лише повернути із небуття, а й знайти нащадків та упокоїти на рідній землі.

В Україні пошуками загиблих займаються добровільно. Нині такий пошуковий рух об’єднує громадські організації пошуковців, які, як правило, ніким не фінансуються.

«Працюємо без державної підтримки та принципово без політики, — розповідає керівник громадської організації «Військова археологія» Андрій Пулін. — Це люди різних професій та різного віку, які об’єднуються в групи і створюють цілі пошукові експедиції. Але це люди, яким не байдужа історія своєї країни. Та чи не найголовніше в цій справі – це громадянська позиція пошуківців, які вважають, що бійці, які віддали життя за свою землю, мають бути гідно увіковічнені: знайти їх, за можливості ідентифікувати, якщо пощастить — знайти рідних, гідно перепоховати».

Так, завдяки пошуківцям майже через 80 років після загибелі знайшов спочинок у рідному селі солдат з Хмельниччини, останки якого ідентифікували завдяки капсулі з запискою. Віктора Зозулю перепоховали у січні в селі Осташки. А знайшли останки бійця пошуківці громадських організацій «Невідомий солдат» та «Військова археологія» на Житомирщині. Вони відпрацьовували сектор прориву німецьких військ на одному з плацдармів, де точилися бої у 1941 році, та виявили величезну кількість осколків, що свідчило про сильне зіткнення. А також натрапили на останки бійця. У смертному медальйоні була саморобна записка, яку розшифрували експерти. В ній зберігся запис олівцем: ім’я бійця та звідки він родом…

У військових архівах значилося, що Віктор Зозуля зник безвісти двадцятилітнім 11 липня 1941 року в Новоград-Волинському районі. Як з’ясувалося через 80 років завдяки пошуківцям, – загинув. І майже через 80 років після загибелі він знайшов спочинок у рідній землі та увічнення його імені у пам’яті родичів та односельців... Завдяки пошуківцям та місцевій громаді останки солдата перевезли з Житомирщини, відспівали в храмі та поховали з військовими почестями на сільському кладовищі. А родичам передали рамку з особистими речами солдата, знайденими при ньому на місці загибелі.

Ще одну історію пригадує Андрій Пулін, коли знайшли солдата – уродженця Мордовії. У результаті пошуків виявилося, що до війни у нього була дівчина. «Вони не встигли одружитися, — розповідає чоловік. — Солдат пішов воювати на фронт, а дівчина залишилася вагітною. Він загинув у 1941-му на Житомирщині, а у дівчини народилася донька. Після війни родина переїхала під Запоріжжя. На той момент, коли ми знайшли останки солдата, його кохана вже померла. Але нам вдалося вийти на його доньку. Тут, біля коханої, ми його і перепоховали. А донька знайшла свого батька, якого ніколи не знала, через десятки років. Змогла віддати йому шану та провести в останню путь».

Утім, такі пошуки – це непросто. Їм передує низка дозволів. А ще треба знайти вільний від основної роботи час, організувати експедицію. «Ми спілкуємося з місцевим населенням, подекуди ще є свідки, які можуть розповісти про ті події, — каже Андрій Пулін. — Вивчаємо архіви, багато з яких є вже у вільному доступі. Частину архівів доводиться викуповувати. Наприклад, німецькі, більшість з яких знаходимо в США. Скидаємося грішми, купуємо, перекладаємо, вивчаємо. Так, співставляючи різні джерела, виїжджаємо на місцевість і вже там працюємо».

За останні роки пошуковці працювали на Київщині, Житомирщині, Чернігівщині, Одещині, Тернопільщині, Волині. Сотні солдат, знайдених на місцях колишніх боїв під час Другої світової, вдалося знайти та перепоховати.

Як часто доводиться ідентифікувати загиблого бійця – залежить від випадку, каже пошуковець. Удача, якщо при виявлених солдатах є ідентифікатори. Це особисті розпізнавальні знаки – футляри з листочками, на яких написані ім'я та прізвище солдата, дата і місце народження, а також дані людини, до якої можна звернутися в разі смерті. Можливо, є нагороди. Завдяки таким знахідкам пошуківці можуть віднайти нащадків чи рідню загиблого бійця. Усе також залежить від стану збереження носіїв інформації, паперу, медальйонів, адже минуло уже багато десятиліть…

«Не скажу, що вдається ідентифікувати особу загиблого бійця дуже часто, але й не рідкість, — пояснює Андрій. — Чіткої статистики немає. Утім, ідентифікувати загиблого вдається десь приблизно лише в 15-ти відсотках. Словом, як поталанить. Бувало, що за один виїзд знаходили чотирьох солдатів, і з них двох вдавалося ідентифікувати. А бувало, що неможливо жодного…»

Тих, кого ідентифікувати не вдалося, перепоховують на кладовищах населених пунктів, поблизу яких знайшли останки. Усе відбувається в межах законодавства з проходженням відповідних процедур і з усіма військовими та церковними почестями.

Якщо пошуківці натрапляють на останки загиблих солдатів Вермахту, то в рамках міжнародних угод між Україною та Німеччиною інформацію передають до Народного союзу Німеччини з догляду за військовими похованнями, які на основі діючого законодавста України перезахоронюють їх на спеціально відведених кладовищах.

«Нас часто запитують: навіщо ви це робите? – каже Андрій Пулін. – Сьогодні історія стає приводом для маніпуляцій, тож нам передусім хочеться показати ту історію – трагічну, але правдиву. Щоб люди пам’ятали про ті події і робили так, щоб це не призводило до війни. Війна – це велике зло. І жоден боєць, який став її жертвою, не має бути забутий».

До теми: Бійця, який зник безвісти під час Другої світової, перепоховали у рідному селі на Хмельниччині