Алла Мазур: «Діти «приходять» тоді, коли вважають це за потрібне»

Вона бачила розвиток української журналістики та телебачення з перших днів прийняття Україною незалежності.
Під час спілкування з пані Аллою відчувається, що вона - дипломатична людина, з серйозним, аналітичним ставленням до життя. У 42 роки вона народила первістка Артема, сьогодні її сину 3 роки. В інтерв’ю пані Алла поділилася спогадами про своє дитинство, тернистий шлях українського телебачення, а також зізналася ,чим стало для неї материнство.

«У дитинстві любила гратися в «розвідників»

- Ви народились на Віньковеччині. Розкажіть, звідки походить коріння Ваших батьків?
- Генеалогію свого роду, каюсь, вивчала не надто ретельно. Але знаю, що і по батьковій, і по материній лінії мої предки – переселенці з Польщі. Прізвище «Мазур» походить від назви однієї з корінних тамтешніх народностей, які опинилися в Україні за часів панування Речі Посполитої. Чимало моїх родичів і досі мають тісні зв’язки із Польщею. У дитинстві і я непогано володіла польською, зараз трохи забулося. Втім, родина у нас «екуменічна»: батько православний, мама – римо-католичка. Оскільки вихованням духовним у сім’ях найчастіше займаються мами, то я і мій брат – римо-католики. Але ми святкуємо і католицькі, і православні релігійні свята.
- Хто Ваші батьки за освітою і ким працюють?
Батьки зараз пенсіонери, все життя пропрацювали в нашій дільничній лікарні. Тато – зубний лікар, мама - медсестра.
- Які яскраві спогади, картинки з дитинства Ви маєте?
- Моє дитинство минуло у відомчому будинку, і сусідами переважно були трохи молодші хлопці. Коли я пішла до школи, захопилася батьківською бібліотекою. А тато мій зачитувався військовими мемуарами, спогадами розвідників. І ось під враженням історії Ріхарда Зорге - радянського розвідника в Японії, який першим повідомив Сталіну точну дату початку війни - я організувала із сусідських хлопців свою резидентуру. Мої сусіди-розвідники гасали по великому двору, щось вивідували і приносили інформацію мені. Ставши журналістом, я зрозуміла, що, мабуть, це були мої перші спроби знаходити «джерела інформації» (усміхається).
- Ви в класі були лідером чи навпаки – відокремленою від колективу?
- Не відокремленою – це точно. Хоча довелося пройти всі щаблі своєрідної шкільної ієрархії: була головою піонерського загону, головою ради дружини, комсоргом школи. Але при цьому ми з однокласниками залюбки грали в шкільному театрі, вечорами до упаду тренувалися в танцювальному гуртку, вивчали ази самбо. Я навіть була капітаном загону юних інспекторів руху. З цим, до речі, виникла ситуація анекдотична. Коли настав час їхати на змагання – а ми там перемагали, і не раз, – виявилося, що в моєму голосі не вистачає командирських ноток. Довелося тренуватися (сміється).
- Чому журналістика? Як Ви прийшли до цього?
- Я з дитинства прагнула влаштувати світ по-своєму і вважала, що кожен з нас може зробити його кращим. Віра в це живе в мені й досі.

«Головний ворог журналістів… долар»

- Що запам’яталося зі студентських років, коли здобували фах журналіста в Києві?
- Один із найяскравіших спогадів – моє перше близьке знайомство із бардівською піснею. Якось поїхала я з друзями на фестиваль самодіяльної пісні під Москву. Відбувався він 9-ого травня на якомусь танковому полігоні. Ми одягли звичний для травня легкий одяг, і здивовано спостерігали за людьми, які тягли на собі дрова, відра, якісь пристосування... Здивування минуло, коли різко стало страшенно холодно. Барди-старожили брали нас грітися до своїх вогнищ. Але справжній апофеоз був ранком, коли ми виповзли із намету і побачили, що все навколо засипане снігом… З того часу я особливо ціную комфорт міського життя (сміється).
- Ви бачили, як народжувалася журналістика незалежної України 20 років тому. Які досягнення і розчарування?
- На початку 90-их ми вірили, що достатньо лише чесно робити свою справу – і все вдасться. Але головним ворогом українських журналістів, як на мене, стала навіть не цензура, а звичайний зелений долар. Революційний ентузіазм у багатьох дуже швидко згасав під пресом низької оплати праці. Значно простішим і значно прибутковішим виявилось іти на співпрацю з політиками. Прикладів такого разючого переродження за ці роки – маса. Ті, хто вистояв - це золота когорта української журналістики, адже в них є і талант, і досвід тривалої боротьби, в тому числі – із самим собою. Я співчуваю своїм молодшим колегам. Вони формувалися у світі ще жорсткішому, великою мірою позбавленому і ілюзій, і ідеалів. Але я не згодна з тими, хто говорить про це нове покоління як про цинічних заробітчан. Неправда. Принаймні, колеги з ТСН дуже часто викликають моє щире захоплення своїм добре знайомим юнацьким максималізмом і бажанням сказати власне слово в журналістиці.
- Як розвивалося українське телебачення?
- З проголошенням незалежності України все, що обговорювалося на кухнях, вийшло в ефір. Тому відбувся сплеск уваги до інформаційних програм і політичних ток-шоу. Але згодом стало зрозуміло, що все це – політичний театр, за яким не стоять реальні дії. Певне, саме тому маятник хитнувся у зворотній бік, і телебачення захопили розважальні формати. Зараз справді якісні розважальні програми ще користуються популярністю, але поступово відбувається перенасичення ними ефіру.
- Ви відмовилися від проекту «Танці з зірками». Чому?
- Я максималістка: якщо за щось берусь, мушу зробити це максимально якісно. У мене не вистачило б часу поєднувати мій проект «ТСН. Тиждень» із танцями.
- Тобто причина не у відсутності відчуття ритму?
- Ні, з почуттям ритму в мене все гаразд. Танцювати я люблю ще зі шкільних часів, коли займалася в танцювальному гуртку.

«Радує кожна хвилина проведена з сином»

- Ви народили свою першу дитину доволі пізно – у 42 роки. Чому так сталося?
- Так склалося життя. Думаю, діти «приходять» тоді, коли вважають це за потрібне. Я людина віруюча і вважаю, що це - Божа справа: коли кому послати дитину.
- На Вашу думку, чим відрізняється материнство у 20 років від материнства у 40?
- Все індивідуально. Серед моїх знайомих є і 20-річні, досить дорослі і мудрі, щоб бути хорошими батьками. Звичайно, в старшому віці разом з професійним ростом приходить і матеріальний достаток, і життєвий досвід. З’являється можливість дати своїй малечі більше. Єдине, чого потребує моя дитина – це більше часу зі мною.
- Вас якось змінило материнство? Які емоції викликало?
- Я стала м’якшою, почала ставитися до світу ще більш філософськи, і найголовніше – в моєму житті з’явилося ще більше любові. Я щаслива людина, мене радує кожна хвилина, проведена з сином.
- Як Ви розподіляєте час між домом, дитиною і собою?
- На першому місці - син, на другому місці – робота. Але коли я йду до тренажерного залу чи до косметолога, я одночасно приділяю час собі й виконую частину своїх професійних зобов’язань, оскільки моя робота вимагає гарної фізичної форми.
- Які теми чи ситуації можуть роздратувати Вас чи вивести з рівноваги?
- Не люблю нещирості й лукавства, особливо в роботі. Дратує, коли говорять, що щось неможливо зробити. Мій життєвий досвід показує: якщо дуже захотіти і постаратися, все можна виконати. Можливо, у подібних ситуаціях я й буваю надто категоричною і наполегливою. Хоча зараз я більш терпима, ніж років 20 тому.
- Чи вважаєте Ви, що зараз Україна має свободу слова?
- За свободу слова потрібно постійно боротися. І хоч в «ТСН.Тижні» ми самостійно обираємо теми, незалежно від того, хто при владі, часто зіштовхуємося із закритими дверима чиновників, і мусимо боротися за висвітлення думки опозиції. Мені важко повірити, що заміна цілих інформаційних редакцій на телеканалах при попередній владі, і звільнення головних редакторів видань при нинішній – це суто комерційні й господарські справи. Хоча, коли блогера викликають до СБУ, хоч в його блозі не було ніяких протизаконних чи антидержавних закликів, це вже очевидний наступ на свободу слова.

«Люблю атмосферу Львова»

- Чи був у Вас досвід куріння?
- Мене фактично врятував від цієї спокуси один п’ятикурсник. Коли я була ще на першому курсі, він якось сказав: «Не куриш? Ну, до п’ятого курсу всі починають курити». І – включив у мені механізм спротиву. До закінчення університету на цьому бажанні «зробити навпаки» я протрималась. А вже пізніше усвідомила, якої шкоди для здоров’я змогла уникнути, і сама собі подякувала за те, що відмовилася від сигарет. Адже мій організм достатньо здоровий для народження здорової дитини.
- Як Ви ставитеся до проблеми куріння взагалі?
- Я думаю, що це проблема суспільна і державна. Виробники сигарет говорять, що в їхній діяльності є економічна користь, тому що вони перераховують значні кошти до державного бюджету. Але ці кошти не компенсують навіть лікування хвороб, спричинених курінням. Цікаво, чи пробував хтось підрахувати співвідношення користі і шкоди від куріння - враховуючи не лише фінансовий аспект, а й те, що грішми не вимірюється: інтелектуальний потенціал, духовний добробут… Така формула може бути серйозним аргументом для парламенту у прийнятті рішення про повну заборону реклами тютюну.
- Де любите відпочивати? Чи є такі місця в Україні?
- Багато приємних відкриттів України, сподіваюсь, у мене ще попереду. Я вже говорила – люблю комфорт. Тому уважно стежу за розвитком нашого туристичного бізнесу. І якщо раніше прийнятне співвідношення ціни і зручних умов знаходила частіше за кордоном, то тепер все більше ідей виникає щодо відпочинку тут. Незабутнє враження справив на мене свого часу Ужгород, Закарпаття – і досі мрію побувати там ще раз. Люблю атмосферу Львова, буваю у Трускавці. Зимові Карпати – ще чекають, сподіваюсь поїхати туди колись із сином. І – все ще вірю, що вдасться знайти гарних стратегічних інвесторів нашому Криму - з його неповторною природою і працьовитими людьми. Щоб не тільки окремі пристойні готелі з приватними пляжами могли заманювати туди туристів, але й інфраструктура півострова в цілому. Бо поки що враження моїх знайомих, хто вибирає відпочинок біля Чорного моря в Україні, дуже суперечливі. У балансі ціни і комфорту, кажуть, наша «перлина» й досі програє заморським курортам. Сподіваюсь, коли син підросте, він все-таки побачить Крим з найкращого боку.