Виїхали за день до пекла: як переселенці з Рубіжного місяць жили у підвалі

Іван з Тетяною з Рубіжного кажуть, що можна і вони звикли. Ще з 2014 року війна — це невіддільна частина їхнього життя щодня. Рубіжне на Луганщині було розділено навпіл: одну частину контролювали представники так званої ЛНР, інша — підконтрольна Україні, де жили Іван з Тетяною до початку квітня. Кажуть, здогадувалися, що може бути наступ, але не думали, що все буде так критично.

Топили сніг, щоб помитися

Вони зустріли активну війну вдома, Іван прокинувся від вибухів, але зібрався і пішов на роботу. Він займається монтажем і обслуговуванням телерадіообладнання. В Тетяни була своя майстерня вдома із пошиття одягу для домашніх улюбленців.

Дівчина каже, звикли до вибухів і війни з 2014 року. Тривожні валізки не збирали, бо всі документи і так завжди при собі.

«Думали, все буде як і у 2014 — день-два пересидимо в підвалі й життя продовжиться. Була інформація, що за кілька днів у нас вже будуть стояти російські війська. Але, дякувати Богу, цього не сталося і наші хлопці й досі тримають оборону. Ми не хвилювалися, спочатку щодня читали новини, що ЗСУ відбивають атаки рашистів. Згодом, коли вже не було зв’язку й електрики, ходили в центр міста дізнаватися новини від людей», — розповідає Тетяна.

У центрі для переселенців зазвичай вживаються 20-25 людей і 5-7 домашніх тварин. Автор фото Дмитро Баранов. 

Вони з Іваном з останніх днів лютого жили у підвалі. Люди, чиї будинки були розбомблені з перших днів, теж перейшли жити у їхні підвали. Усі були відрізані від постачання продуктів, з їжею допомагали сусіди — складалися, у кого що було. З середини березня не стало газу, світла і води. Їжу готували на вогні. Зізнаються, найсмачніший чай був після трьох днів холодного підвалу, коли на вогнищі закипів чайник.

«Наш добрий дідусь-сусід, сподіваємося, що з ним все добре, перший почав «всю двіжуху», коли вимкнули газ і світло, пішов готувати їжу на вогні. Приніс нам суп, ділився усім, чим міг”, – згадує Іван.

Щоб зранку вмитися, вони топили сніг, жартують що в крижаній важко вмиватися, але дуже швидко прокидаєшся.

Виїхали за день до пекла

Обстріли були постійно, але коли вже сильно почали гатити, вони вирішили виїжджати. Їхній будинок знаходиться навпроти заводу «Зоря». Вони розуміли — там хімікати і якщо його розбомблять, буде другий Чорнобиль.

«Ми й досі не знаємо, що це було: авіаналіт, чи десь здетонували склади з боєприпасами, але гахнуло так, що ми ледве встигли вуха закрити. Це було дуже страшно! Вибуховою хвилею повибивало вікна в радіусі кілометрів 20, вона дійшла навіть на територію росії. Швидко взяли тільки саме необхідне: речі, документи, собаку і кішку і пішли на автобус», — розповідає Тетяна.

Вони виїжджали під обстрілами, за день до того справжнього пекла і Рубіжне почали рівняти з землею.

«Трикутник Сєвєродонецьк-Лисичанськ-Рубіжне почали обстрілювати з авіації. Це дуже страшно. В основному були гради. У наш будинок влучили, сусідній розбомбили. Від будинку залишилися тільки спогади. Ми просто встигли з цього пекла виїхати» — каже Іван.

Іван і Тетяна кажуть, що приємно здивовані тим, як їм допомагають у Хмельницькому і планують жити тут до закінчення війни. Автор фото Дмитро Баранов.

Автобуси від Рубіжного тоді ще евакуйовували людей щодня. Вони виїхали до Дніпра.

«Коли ми тільки заїхали в Дніпро, поселилися, прогримів вибух прямо перед нашими вікнами. Ми розуміли, що і там залишатися небезпечно. Сіли в потяг і поїхали просто в нікуди. Провідник нас запитує, а ми не знаємо. Він перелічив станції, які ми проїжджаємо дорогою і ми зупинилися у Хмельницькому», — додає Тетяна.

Ми їх не чекали. За що?

Вони ще довго розповідають усі жахіття, які пережили, показують розбомблені будинки, повністю зруйновані вулиці. Таня показує на телефоні оновлений дитячий будинок і нову лікарню, яку тільки нещодавно відремонтували й каже: «місто тільки почало розвиватися як ніколи до того, а вони прийшли й просто знищили все. За що? Ми їх не чекали! Від чого вони нас звільняють? Ми й досі не можемо зрозуміти!». Вона вимовляє це українською, хоча до того моменту розповідала все російською.

«Коли ми приїхали в Хмельницький, були в шоці від того, як нас тут приймають! Нам дозволили жити скільки треба, годують, одягають. А протягом усього часу, що ми жили в Рубіжному, нас «годували» тим, що на заході України всі погані, нас не люблять. А до нас тут так нормально ставляться! І ніхто не забороняє говорити російською, як нас лякали», — каже Тетяна.

Нора терпляче тулиться у центрі для переселенців, де проживає 20-25 людей і щоранку ходить з Іваном збирати сміття поблизу продовольчого ринку. Автор фото Дмитро Баранов. 

… Зараз Іван у Хмельницькому оформляє документи у військкоматі й планує, або відразу йти служити, якщо візьмуть, або шукати будь-яку роботу. Поки триває процедура оформлення, він щоранку виходить з собакою Норою на прогулянку і збирає сміття поблизу продуктового ринку. Вдень допомагає волонтерам, ходить запитує, що кому треба. Кажуть, хочуть знайти роботу, щоб мати за що винаймати житло. Будуть починати все знову і звикати до життя без вибухів перед очима, з війною на порядку денному і неймовірною вірою у Перемогу!