«Ця смерть прийшла з мого села». Історія переселенки з Херсонщини

 «Так боляче, коли знаєш, що в тебе за селом стоїть російська зброя, з якої гатять по Миколаєву, по наших людях. Ми потім читаємо новини, і я знаю, звідки прийшла ця смерть — з мого села. На відстані восьми хат від мене стояв «Град» заритий. Страшно, коли з нього летить, і ти розумієш, що десь там буде смерть», — розповідає 47-річна Тетяна про рідну Херсонщину. Нині її громада перебуває в повній окупації російськими військовими. А сама жінка з чоловіком-інвалідом та дочкою змогла втекти до Кам'янця-Подільського. (Справжнє ім'я та прізвище жінки ми не публікуємо із міркувань безпеки для неї та її сім'ї).

«До нас росіяни прийшли за 5 годин»

Тетяні вдалося вибратися з Білозерського району Херсонської області. Їхній будинок розташований за 5 кілометрів від відомої на всю країну Чорнобаївки, де ЗСУ постійно нищать російських військових. «Ми провели 41 день в окупації. І поїхали, коли лінія фронту підійшла під наше село. Там бої були буквально щоночі», — говорить Тетяна.

Жінка пригадує, що ще до повномасштабного російського вторгнення на Херсонщині було зрозуміло, що буде війна. «До нас за декілька тижнів часто приїжджав Володимир Зеленський та різні посадовці. Нам вже тоді було страшно. Поки вся Україна, скажімо так, ще спала, ми відчували вже, що щось не те. Людей збирали на центральній площі міста Херсона та вчили готувати тривожні валізки. А десь 21 чи 22 лютого почали ходити чутки, що всі документи з архівів Херсону вивезли до Львова, тоді ми реально злякалися», — каже вона.

О 5 ранку 24 лютого Тетяні зателефонувала сусідка і сказала, що почалася війна, росіяни запустили ракети з Криму. Вибухів у їхній громаді не чули, але вранці вже бачили, що аеродром Чорнобаївки був вкритий димом. Як з'ясувалося, це прилетів снаряд у бочку з пальним. На щастя, постраждалих не було. «А на другий день війни не витримало серце брата мого чоловіка — у нас в сім'ї був похорон. Людина просто не змогла пережити це все, що росіяни почали захоплювати українські міста», — говорить жінка.

Російські війська за лічені години дійшли до Херсона. Фото: espreso.tv

Вона досі не може зрозуміти, як російські військові так швидко могли дістатися до Херсона. І хоч українські воїни намагалися втримати переправу через Дніпро, яка веде до міста, проте окупанти її захопили. «До нас росіяни прийшли за 5 годин. О 10 ранку вони вже були під Антонівським мостом — єдиною переправою через Дніпро у Херсоні. Як на параді. Їхали собі, прапорами махали. Величезні колони техніки. Тільки на мосту їх почали зупиняти, там йшли тяжкі бої. Багато було вбито воїнів — і наших, і їхніх. Коли Антонівський міст з рук у руки передавався, ми чули вибухи і щоразу бігали у підвал. У нас власний будинок, у погребі ми зробили собі там закуточок біля закруток», — згадує очевидиця.

Життя в окупації

За словами Тетяни, у місцевих магазинах вже на 5-й день війни зовсім не було продуктів. Продавці спочатку поховали їх, потім «по своїх» порозпихували. Інші пороздавали місцевим, казали: «Краще людям, ніж оркам». Ті підприємці, що гриби вирощували, рибу розводили, — роздавали свій товар всім, лиш би не росіянам. Коли власники покидали свої господарства, то працівники продовжили далі гриби вирощувати, щоб було що їсти.

«Мій чоловік ходив рибу ловити. Також стояв 3 години в черзі по хліб. Усіх росіяни змушували пересуватися вулицями з руками, витягнутими по швах. Тільки піднімеш на вулиці руку, можуть розстріляти. І при цьому ці орки постійно вдавали з себе "хороших", питали, чи ніхто не ображає, пропонували ліки. Але люди не хотіли від них нічого приймати, — пояснює Тетяна. — У нас дуже красива донька, ми боялися згвалтування. Тому 40 днів ми з нею навіть не виходили з хати. Жили в кімнаті за двома стінами, позабивали всі вікна».

Вона каже, під час життя в окупації, місцеві навіть почали орієнтуватися, як звучать українські Байрактари. Знали, коли потрібно бігти в підвал, а коли безпечно сидіти в хаті.

Пригадує, що перші росіяни, які прийшли в громаду, виглядали дуже погано. Це були буряти — невисокого зросту, з кепським обмундируванням. А потім зайшла «Росгвардія» і «ФСБ» — вони вже більше схожі на справжню армію, були дуже доглянутими. Звісно, що люди не хотіли бачити в себе вдома жодних росіян. Виходили на мітинги, протестували, плювали їм в лице, кидали в них усім, що було під руками. «Наші люди казали, що завгодно, матюкали, виганяли з української землі, а росіяни мовчки терпіли. Але коли кричали "Нація понад усе!" — орки звіріли і починали стріляти під ноги», — пригадує Тетяна.

Росію ніхто в Херсон не кликав

Зараз мітинги не анонсують, щоб не провокувати росіян. Тихенько виходять на вулицю, знімають прямі ефіри для соцмереж, хочуть щоб всі знали, що Херсон — це Україна. «Ми всі говоримо, що Херсон — це Україна. У нас ніхто не кликав росіян. Всі хочуть жити в Україні. Хочуть про це говорити — але їм закривають роти. Але найгірше — це те, що людей просто викрадають і тримають їх у катівнях. Тероборони нашої немає, військових немає — люди зовсім без захисту. Я думаю, що коли звільнимо Херсон, там буде гірше від Бучі», — ділиться роздумами переселенка.

Поки її сім'я жила під окупацією, в їхню хату росіяни не заходили. Але вони вешталися по громаді та перевіряли документи, переписували, хто де працює, чи є лікарі, вчителі. Шукали атовців і «нациків». Жителі Херсонщини з них знущалися, не показували паспорти, брехали, що загубили.

Місцеві досі виходять на мітинги за Україну. Фото: зі сторінки Херсонської міської ради

Місцеві дуже хвилюються, що росія залишиться на їхніх землях. Адже кримчанам за вісім років не допомогли вигнати з півострова росіян — це плачевний приклад. «Орки вбивають у людей віру, кажуть, що Україна про нас забула. Вони ходять, як в себе вдома, а ти не можеш нічого зробити — це нестерпно. У нас їх десь 2500 російський військових. Вони загарбали приміщення шкіл, поліції, державні установи. На моїй вулиці в хату поселилися. Я от зараз живу зараз у Кам'янці-Подільському, а в будь-який момент вони можуть зайти до мого дому», — говорить Тетяна.

Вона розповідає, що їй дуже боляче, коли чує жарти про Чорнобаївку. Їй від них зовсім не смішно, а страшно.

«Там жах, що відбувається. Коли українські військові б'ють росіян, вони втікають і приходять у хати до місцевих. Під дулами автоматів окупанти заганяють людей у підвал та зачиняють двері. Можуть випустити потім, а можуть не випустити. Самі купаються, миються в їхній хаті, витираються їхніми рушниками, їдять їжу з холодильника. Забирають речі. Це зовсім не смішно, а люди підсміються», — говорить Тетяна крізь сльози.

Окупанти регулярно зазнають втрат на території цієї громади. Фото: зі сторінки Херсонської міської ради

«Волонтера, який нас вивозив, вбили»

Сім'я Тетяни вибралася з окупованої території 5 квітня. Подруга доньки дізналась про можливість виїхати і покликала їх із собою. Цій дівчині дуже довіряли, тому погодилися, хоч і було страшно. Це була організована колона для евакуації дітей та інвалідів. На всіх машинах були написи «Діти». Тетяна пригадує, що людям сказали мати з собою хоч якісь гроші, цигарки — це щоб росіяни були більш поблажливі. «Вони забирали мобілки, ноутбуки, навіть дитяче печиво. Постійно перевіряли машину, багажник обшуковували. Треба було їхати повільно і слухатись. Якщо починаєш обганяти — авто одразу обстрілювали. Наша колона пройшла ще благополучно. А вже наступна постраждала більше. Росіяни прострілювали колеса. А волонтера, який організовував нашу евакуацію, вже немає в живих, його вбили орки», — ділиться спогадами жінка.

За її словами, треба було рухатися колоною слідом за переднім авто колесо в колесо, щоб не наїхати на міну. У звичайний мирний час з їхнього селища за 40 хвилин можна було доїхати до Миколаєва. А тоді в дорозі провели майже 10 годин. Жінку дуже вразило, коли проїжджали повз величезне поле з сонячними панелями. Воно все було розбомблене…

«Коли їхали, в мене навіть нічого не боліло, хоч зазвичай дорога дуже втомлює.Там така була емоційна напруга, що взагалі тіло не відчувалося. Налякані були дуже сильно. Коли з окупованої території виїхали, був момент, за 300 метрів від нас розірвалася міна. Машину підкинуло, ми вже думали, що загинемо. Ми проскочили лінію фронту і почався бій. Нас українські військові швиденько пропускали, і їх почали бомбити. Ми всі колоною тоді встигли виїхати без втрат», — пригадує Тетяна.

У Кам'янці-Подільському — наче вдома

Приїхали до Кам'янця-Подільського, бо тут живуть родичі. Вони дуже просили Тетяну виїжджати з Херсонщини, не мучитися в окупації, кликали до себе. «Я так би мовити, повернулася до бабусиної хати. Ми щоліта сюди в гості до дядька приїжджали, для мене це не чуже місто. Але важко, звісно, навіть у своїх. Багато людей в одному помешканні. Купити не все можемо. Як їхали, то грошей не було з особою, а якби були, то орки би забрали», — каже Тетяна.

На Хмельниччині вся сім'я одразу зареєструвалася як переселенці, їм надали належну грошову допомогу від держави. Тетяна каже, що Кам'янець-Подільський — дороге місто для життя, бо в Херсоні все було значно дешевшим.

Наприклад, кабачки там були по 4 гривні, а тут по 40 гривень. Редиска тут — 70 гривень, а в на Херсонщині — всього 5 гривень.

«Ми південні, ми звикли їсти багато овочів, а тут так дорого… Але місто прийняло нас дуже гарно. Я інколи кажу комусь з місцевих, що ось ми тут "понаїхали", запитую, чи не важко їм. А вони кажуть: "Нічого, нам не важко, Це наш обов'язок — вас прихистити". І волонтери стараються, допомагають, і прості люди. Хто чим може. Щиро вдячні волонтерці Ірині, яка нам дуже допомогла і підтримала», — розповідає переселенка.

Тетяна щиро вірить у Збройні сили України. Надіється, що українські захисники виженуть окупантів з Херсонщини і вона з рідними повернеться на свою землю вже зовсім скоро.