Ніколи не можна падати духом

 55-річного Віктора Тарасенка, інваліда-візочника першої групи, активного громадського діяча, директора Малинського міськрайонного фонду соціального захисту інвалідів, дворазового «срібного» призера чемпіонату України з армреслінгу (рукоборства), багаторазового чемпіона Житомирської області з армреслінгу та пауерліфтингу у ваговій категорії 62 кілограми можна часто побачити в рідному місті під час різноманітних мітингів, заходів, а також на сесіях міськради, громадських слуханнях, де він завжди висловлює власні думки, захищає права людей з інвалідністю.

У пана Віктора дуже нелегка доля. Родом він з Малина, навчався у місцевій школі №3, згодом закінчив Малинський лісотехнікум і отримав фах техніка-технолога лісозаготівель. Працював на різних посадах на лісозаводі та паперовій фабриці. Пізніше займався власною справою. Але так сталося, що під час виконання на роботі одного завдання впав з висоти й зазнав серйозних травм. У лікарнях Житомира й Малина провів три місяці. Лікарі жодних прогнозів не давали. Але для себе вирішив, що життя триває, що падати духом не варто. «Спочатку мені лікарі не дозволяли жодних навантажень. Згодом дозволили лише сидіти, — згадує пан Віктор. — Вирішив відновити своє давнє захоплення спортом: потихеньку почав займатися на брусах, з гантелями, розробив собі комплекс спеціальних вправ, щоб тіло завжди було в тонусі. За можливості й нині тричі на тиждень займаюся спортом».

Сидячи в інвалідному візку, чоловіку довелося ще й доглядати 84-річну маму, яка не піднімалася з ліжка. Проте жаги до життя він не втрачав. «Я був щасливий, коли знову, після тривалого лікування, зміг бачити й відчути зелену траву, милуватися тюльпанами, цвітом яблуні... Я не розумію людей, котрі не цінують того, що мають можливість повноцінно жити. Не можна здаватися, коли життя тебе заганяє в глухий кут. Завжди з усіх ситуацій є вихід», — переконаний чоловік.

Нині Віктор Тарасенко очолює Малинський міськрайонний фонд соціального захисту інвалідів. «Ми кілька років тісно співпрацювали з одним зі швейцарських фондів допомоги інвалідам, — розповідає про свою роботу Віктор Тарасенко. — Отримували гуманітарні вантажі з багатьох країн: одяг, теплі речі, інвалідні візки, ходунки, милиці. Все це одразу роздавали інвалідам. Нині у нас — близько двох тисяч інвалідів, з них 60 — візочники. Якби не війна, ми створили б невеличке підприємство, де працевлаштували б інвалідів. Необхідний пакет документів вже лежить на розгляді у відповідному міністерстві. Але поки його довелось «заморозити». Нині намагаємося допомагати нашим Захисникам. Віддали генератор для потреб військових, більше півтори тисячі мішків для піску й землі, інші речі, що були потрібні для облаштування блокпостів».

А у вільний від справ час Віктор Тарасенко порядкує на городі, куховарить. «Я двічі на рік — восени й навесні — скопую свої три сотки городу, —зізнається. — Вже призвичаївся. Тим паче, коли я рухаюсь і працюю фізично, почуваюся краще. Та й з голоду не помру! Он уже посіяв петрушку, кріп, а в хаті вже чекає на висадку в землю розсада помідорів! Я взагалі люблю займатися городництвом. Тішуся, коли навесні вздовж паркану зацвітають червоні тюльпани. До приготування їжі підходжу дуже відповідально й з гарним настроєм. Всі, кому доводилось куштувати мої страви, не могли повірити, що їх приготував чоловік. Дякували. А це, повірте, дуже надихає!»

А ще пан Віктор — багатодітний батько. «Діти — це справжня моя гордість, опора в житті, — каже він. — Маю їх троє: двох синів і доньку. Один з синів нині служить в лавах ЗСУ. А усім українцям раджу не зупинятися на досягнутому, радіти життю, які б воно не приносило сюрпризи й негаразди, дякувати Богові за кожен прожитий день. І головне — бажаю усім нам якнайшвидшої Перемоги!»

Богдан ЛІСОВСЬКИЙ, газета «Житомирщина», Житомирська область.
Фото автора.

Матеріали надрукованы у рамках проєкту «Підтримка місцевих (районних, міськрайонних, міських, обласних), всеукраїнських газет та поширення важливої інформації» за підтримки Ради міжнародних наукових досліджень та обмінів (IREX).