ye-logo.v1.2

З Донбасу їхати не хотів

Суспільство 1000
Віталію Кошовому цьогоріч виповниться 70
Віталію Кошовому цьогоріч виповниться 70 . Фото: Максима Забєлі

Більше пів року Віталій Кошовий з Донеччини прожив під обстрілами в рідній Авдіївці. А коли таки довелося евакуюватися, обрав Мирноград - теж на Донеччині.

Життя Віталія Кошового з 80-х років нерозривно пов’язане з Авдіївкою Донецької області. Тут він створив сім’ю, тут у нього народилася донька, а потім - онук. Коли Віталій згадує своє життя до 2014 року, з його обличчя не сходить усмішка. На той момент життя сім’ї Кошових було наповнене звичайними сімейними турботами. Багато приємних моментів дарувала улюблена робота. У Віталія вона завжди була творчою. Довелося кілька років попрацювати кореспондентом, був також фотокором газети «Авдіївський вісник». Співпрацював і з редакцією «Вечірнього Донецька».

Усе змінилося у 2014 році. Тоді на Донбас прийшли «асвабадітєлі». Ціну їхньої «турботи» дуже скоро відчули жителі усього регіону, зокрема й Авдіївки. «Добре пам’ятаю, як почалася війна у 2014-му, — розповідає чоловік. — Я чекав на свою дружину й онука на дачі. І у цей час почалося бомбардування. Пам’ятаю сусідського хлопчика років десяти, який біг вулицею, коли почув вибухи. Він запитав у мене: «Дядю, що робити?» Я сказав, щоб він швидко біг додому. Щоразу, коли згадую це, у мене сльози на очах».

У січні 2015 року Віталію Кошовому разом з родиною вперше довелося залишити рідну Авдіївку. Виїжджали, бо місто перебувало під постійними обстрілами, не було ні світла, ні тепла. Хоча, як зазначає, тоді руйнування у місті були ще не такими масштабними. Будинок родини Кошових уцілів. Тому, як тільки активні бойові дії припинилися, родина повернулася до рідної домівки.

24 лютого 2022 року пан Віталій запам’ятав дуже добре. «Того дня почалися потужні обстріли Авдіївки. А я на пенсії підробляв вантажником у магазині. З нього одразу вивезли увесь товар. Я речі забрав, усе зачинив і пішов додому, - згадує ті події чоловік. - Рідні — дружина Ірина, донька Маргарита, онук Арсеній — майже одразу евакуювалися з міста, виїхали до Чехії. Власне, куди потяг йшов, туди вони й попрямували. Онук, тоді йому було 9 років, дуже боявся обстрілів. У нього на тлі постійних вибухів розпочався нервовий розлад».

Віталій Володимирович вирішив залишитись у місті, щоб стежити за будинком. У період з травня по жовтень 2022 року інтенсивність обстрілів Авдіївки зростала. Стріляли буквально щодня. «Добре запам’яталося мені 22 травня минулого року, — каже пан Віталій. — Я приготував на кухні картоплю й пішов у будинок перевдягнутися. Тільки вийшов — приліт. Кухня моя і вікна - вщент, в уламках усі стіни та посуд. Довелося жити у сусіда, потім переселився до друга, він ще мав цілу хату».

Сусіди та друзі Кошового масово виїжджали з Авдіївки, а його просили доглянути майно. Так під опікою відповідального пенсіонера опинилося 13 осель. За ними він і доглядав упродовж весни, літа й осені 2022 року. Робив обходи після обстрілів, фотографував пошкодження квартир і будинків для господарів, висилав на їх прохання речі. За цей час у Авдіївці через постійні обстріли загинуло чимало мешканців. «Пригадую червень минулого року. У місті постійні перебої з електрикою. А в нашій Службі єдиного замовника був великий акумулятор, і там усі заряджали мобільні телефони, повербанки, — розповідає Віталій Володимирович. — Того дня я був там зі знайомими. Один з них каже: «Я піду додому раніше». А я йому: «Зачекай, Васю, разом підемо». Не послухався він, пішов сам. Через час виходимо ми звідти й прямуємо додому, а Вася наш уже у чорному мішку на вулиці лежить — у нього влучив уламок від снаряда, що розірвався біля лікарні. У кожному районі міста було небезпечно. На нас падали касетні снаряди, а з них «стрілочки» розліталися на велику відстань. Нас вчили під час обстрілів лягати, бігти в укриття. Насправді так не виходить. У момент обстрілу усе тіло ціпеніє. Пам’ятаю, застав такий обстріл мене на вулиці. Один перехожий побіг вулицею вперед, другий — назад: першого поранило в ногу, іншого — у спину, а я вцілів. Падали на нас і фосфорні бомби. Вечір, ніч, а тут - вогні. Так гарно, але усі ховаються. Бо знають, що це. Потім ми гасили ці бомби піском, адже фосфор водою гасити не можна».

У жовтні 2022 року інтенсивність обстрілів Авдіївки стала досить щільною. І чоловік зрозумів, що настав час їхати з міста. Позабивав вікна у хаті, узяв із собою найнеобхідніші речі й домашню улюбленицю — кішку. Спочатку хотів поїхати до сусіднього Очеретиного. Але на той час це місто вже також зазнавало масованих обстрілів, тому за рекомендацією знайомого пастора вирішив їхати до Мирнограда Донецької області.

На новому місці шукав житло через центр переселенців. Досить швидко вдалося знайти старий будинок, господар якого помер. «Я виїхав з Авдіївки 9 жовтня, — каже Віталій Володимирович, — а за кілька днів після мого від’їзду на нашому базарі під обстрілом загинуло десятеро людей. Щосереди на цей базар приїжджали люди — хто торгувати, хто купувати. Так було й того дня...»

У будинку, де зараз мешкає пан Віталій, давно ніхто не жив. Довелося докласти багато зусиль, щоб навести у ньому лад. З облаштуванням на новому місці допомогли у центрі переселенців: видали одяг, матрац, постільну білизну. Чоловік з вдячністю відгукується про роботу координаторки центру Ольги Чепеленко. В управлінні соцзахисту населення оформили виплати. Допомогли також з дровами та вугіллям. Постійно підтримують вимушеного переселенця і нові сусіди. Пенсіонер регулярно отримує гуманітарну допомогу.

«Рідні мої, як і раніше, за кордоном, — розповідає Віталій Володимирович. — Зв’язок підтримуємо телефоном. Вони у Чехії живуть у гуртожитку. Чекають на закінчення бойових дій, щоб повернутися в Україну. Хочуть до Авдіївки. Але там від вибухів усі оселі пошкоджені, фундаменти порушені, а про комунікації й казати нічого. Там жити небезпечно. Легше Авдіївку знести та нову збудувати, я вважаю. Тож повертатися нам, по суті, нікуди».

Залишати Мирноград чоловік не планує. Каже, що місто йому сподобалося, тож він із задоволенням залишиться тут жити і після завершення війни. Сподівається, що господар будинку, де він зараз мешкає, запропонує довгострокову оренду. Шкодує лише про те, що поряд немає сім’ї і старих друзів: «Мені цьогоріч виповниться 70 років. Хочеться спокою та нормального життя. Війна докорінно змінила моє ставлення до багатьох речей. Я зрозумів: навіщо накопичувати гроші, речі? Невідомо, чи скористаєшся ти цими накопиченнями. Для життя людині потрібно зовсім небагато, лише найнеобхідніше. І живи та радій. Потіш себе смачненьким, піди на рибалку, відпочинь, не біжи, живи на повну силу. Треба жити зараз. І вірити у Перемогу».

Максим ЗАБЄЛЯ, газета «Родной город», Донецька область.

Матеріали надруковані у рамках проєкту «Підтримка місцевих (районних, міськрайонних, міських, обласних), всеукраїнських газет та поширення важливої інформації» за підтримки Ради міжнародних наукових досліджень та обмінів (IREX).

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую