«Вбивайте мене, не чіпайте дітей»: історія родини, якій вдалося вирватися з Луганщини

Як турботливо й тривало вони облаштовували домівку, скільки всього, заощаджуючи-економлячи, важко працюючи, придбавали, ремонтували, оздоблювали. Як мріяли у нім доживати старість, коли випурхнуть з батьківського гніздечка четверо пташенят. Нині ж у будинку Ковальчуків в рідній Гончарівці, що на Луганщині, живуть якісь чужі люди. Тетяна з трьома синами й донечкою вже більше року мешкає у Городку, що на Хмельниччині, Юрій боронить Україну (ще з 2014-го) у найгарячіших точках.

Земля двигтіла й тряслися вікна

24 лютого вони прокинулися від вибухів, що здавалося, ставалися геть поряд. Вікна тряслися, ходором ходили меблі. Якийсь дивний ступор не давав прийти до тями. Юрій зібрав військовий наплічник, поцілував рідних й пішов. На війну. Тетяна почала тормошити-одягати сонну дітвору. В школі оголосили вимушені канікули.

Ті кілька тижнів тоді 16-річний Михайлик, 10-річний Гліб й семирічні Ілля з Софійкою запам’ятають на все життя. Вікна затуляли… розкладеним диваном, завішували одіялами, спали на підлозі в коридорі (за принципом двох стін). Жили, як кроти, у темряві. Приймали у себе, ділилися продуктами й одягом з тими, кому вдалося втекти до Гончарівки з населених пунктів, де вже страшно бомбили й стріляли. Ціни на продукти сягнули захмар’я. Прилавки аптек спорожніли. Хліба не доставляли. Туалетного паперу й іншого банального необхідного не було. З запасів дріжджів ненька пекла хліб й ділилася з переселенцями. Сестра з Хмельниччини, чоловік з фронту наполягали виїздити. Тетяна вірила в диво й не могла залишити домівку з усім нажитим роками. Здавалося, більше війни боялася поїхати в невідомість і стати десь ніким.

Тато мріяв про сина, ненька про донечку, а Всевишній подарував двійню

А 8 березня рашисти ввійшли в село. Не стало зв’язку й інтернету. Почалися обшуки і допити. Родини українських захисників були під особливим прицілом. Малого сина одного з наших військових допитували з тортурами, вдягнувши чорний пакет на голову.

Одного дня навідалися до Ковальчуків. П’ятеро осатанілих зухвальців, обвішаних зброєю, принизливо, риючись в білизні, все перевертаючи й зриваючи замки, шукали зброю й чоловікові речі. Тетяна знала, що рано чи пізно це трапиться, тож щось надійно заховала, щось закопала. Зброї вдома, зрозуміло, ніколи не було. «Ти пакажеш мнє сарай, ти – погрєб!» - зброєю наказували дітям. «Я ляжу під автомати, лише не чіпайте дітей, - прохала, - я все покажу, все відчиню сама. Страх паралізовував, і не було найменшого шансу бодай комусь подзвонити. На холодильнику лежали гроші, асвабадітєлі їх забрали. Сказали дати прального порошку, я насипала їм в кульок капсул, то вони навіть не знали, що це і як ними користуватися». Обшук був доволі тривалим й дуже налякав дітей. Ковальчуки усвідомлювали: в спокої їх не залишать, здригалися від кожного стуку хвіртки, від шуму автомобільного двигуна.

Важка дорога по бездоріжжю

Евакуації все не було. У Сватовому в одній точці сяк-так ловив Інтернет. Зв’язалася з перевізником. Так розстроїлася, що усі місця були заброньовані. Утім, це, найпевніше, Всевишній відвів: цього бусика, як дізналися значно пізніше, розстріляли. Заледве знайшла іншого По дві тисячі гривень з дорослого й 1800 з дитини правив той за вивіз до Дніпра. Добре, що були хоч якісь заощадження, бо хто не мав грошей – про виїзд і не мріяв.

До бусика у Сватове довіз знайомий. «Звідти виїхали о п’ятій ранку. Ми то пускалися одним шляхом, то різко звертали на інший, то знову розверталися, то їхали, то, де дуже небезпечно, йшли пішки, - пригадує Тетяна Юріївна, - дороги всі розбиті-розбомблені, дітей постійно нудило. Утім, Бог нас таки любить, - тим шляхом ми проскочили останні – його відрізали-знищили. …До Дніпра приїхали близько дев’ятої вечора. На залізничному вокзалі людей, як мурах. Квитків немає в жодному напрямку. Евакуаційний потяг теж найближчими днями не планувався. А тут ще й комендантська година. Вимкнули світло. Втомлені виснажені діти мерзли, обіймаючи свої рюкзачки, від болю за них стискалося серце. Від розпачу я просто розплакалася. На зв’язок вийшов чоловік. Його побратим мав у Дніпрі знайомих. Ці люди, незважаючи на комендантську годину, приїхали за нами одразу. Пропонували їсти чи чаю, та ми просто впали, в чім були, й заснули. Вранці поснідали й нові знайомі повезли мене на автовокзал, аби купити квитки до Хмельницького. Вони були аж на наступний день. По дві тисячі гривень, і дорослі, і дитячі. А ще хоч кілька гривень хотілося залишити бодай на воду дітям. Я безмежно вдячна цим золотим дніпрянам, які нас прихистили і ставилися, як до рідних».

«Ми ведмедика й зайця забули»

На Хмельницькому вокзалі зустріла сестра й небайдужі городоччани. «Нас привезли до квартири, за яку сказали сплачувати лише комунальні, - змахує сльозу жінка. – Небайдужі місцеві позносили нам усе необхідне. Різну консервацію, дітям повно смаколиків. Я аж плакала, коли побачила, що навіть полиці холодильника заповнили нам усім необхідним. Земляки мене так відмовляли їхати, казали, на заході нас не люблять. А тут такі чудові люди!».

Дітки відразу підключилися до онлайн-навчання в Городоцькій школі №2. Переймалася ненька, що пережитий стрес зробив їх замкненими й колючими їжачками. Дуже хотіли до рідної домівки. Молодші плакали за іграшками, адже їх багато-багато залишилося вдома. Проте з першого вересня дітвора вийшла на стаціонарне навчання, влилися кожен в свої колективи, обзавелися справжніми друзями. Михайло планує стати військовим. Хоч як відмовляє мама (знає, що це таке, дев’ять років воює батько), від мрії, запевняє, не відступить. Він серйозно займався важкою атлетикою, виборював призові місця на змаганнях цього виду спорту, зараз активно готується до вступу у Львівський військовий виш. А батько уже тричі приїздив у коротенькі відпустки до рідних у Городок.

Тетяна займалася миловарінням й брала участь у багатьох виставках

У мирному житті Тетяна мала чимало хобі, як-от миловаріння, беручи участь у багатьох виставках, і дуже любила співати, навіть створила співочий колектив, прищеплюючи усім любов до української пісні. Тепер, зізнається, співати не може, бо одразу починає плакати.

Нині родина Ковальчуків знімає у Городку квартиру. Додому повертатися уже не планують. «Судилося нам, значить, почати все з нуля, - констатує Тетяна Юріївна. – Богу дякувати ми всі живі, а люди в Городку неймовірно чудові та щирі».

Матеріал підготовлений за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.