Подільська ясновидиця Ірина: «Після смерті - повноцінне життя, але за іншими законами»

«Я поряд і оберігаю тебе»
Через кілька днів мама справді померла. І от в ніч на дев’ятий день мені наснилося, нібито сиджу я біля нашої хати. Навкруги ніч, темно, холодно. Заглядаю у вікно, а в хаті - мама з татом. І так у них там затишно, такі вони щасливі. Я почала стукати у вікно, просити, щоб мене впустили всередину. Вийшла мама. Скільки я її пам’ятаю, через проблеми зі спиною вона ходила трохи криво. А тут - підійшла, рівненька, усміхається. Я їй кажу: «Мамо, я так за собою сумую», а вона погладила мене по руці й каже: «Я завжди біля тебе, але тобі не можна сюди». І пішла до хати...
Я прокинулася, почала плакати, але раптом у мене виникло відчуття, що хтось знаходиться поряд. Я зрозуміла, що це мама, тому не злякалася, коли моєї руки щось легенько торкнулося, і голос ніби дуже здалека прошелестів: «Я поряд і оберігаю тебе». Наступного дня, пішовши до церкви, аби відправити панахиду, біля ритуального столу побачила маму. І з того часу почала ходити до церкви.
До речі, за словами Ірини, після цього видіння не щезли, навпаки, жінка почала бачити і чути покійників, які приходили уві сні і наяву. «Я стала бачити (не я, звичайно, мені мама підказувала і родичі тих, з ким спілкувалася) проблеми людини, її долю, минуле. І я знаю, що станеться зі мною та моїми близькими завтра».
Іноді жінка бачила привидів, іноді лише чула. А вперше дуже злякалася, коли, йдучи кладовищем, щоб провідати маму, біля дитячої могилки побачила дівчинку, поховану в ній, яка попросила: «Поправ мені віночки».
Іншим разом, дорогою на кладовище, Ірина зустріла бабусю, яка сказала піти до її доньки (сказала, де та живе) і попросити, щоб не рубала бузок і замінила фото на пам’ятнику, бо вона його ніколи не любила. Тоді, через страх розголосу, не пішла. Розповіла жінці десь через рік. На жаль, вже після того, як та зрубала мамин бузок.
Якось їй приснився чоловік, який назвався і поскаржився на те, що йому холодно в ноги. Жінка не звернула б на це увагу, якби сон не повторився кілька разів. І дуже здивувалася і налякалася, коли в автобусі почула його ім’я. Виявилося, що він жив у сусідньому селі і помер рік тому. Потихеньку (боялася, щоб ніхто ні про ще не здогадався) розпитала людей, і з’ясувалося, що чоловіку в домовину не поклали взуття.

«На кладовище до мами ходжу майже кожен день, - каже жінка. - Наплачусь, поговорю з нею. Але вона постійно просить не ходити на цвинтар самій.
Адже варто зайти на кладовище, як мене тут же обступають покійники з проханнями. На перших порах лячно було, але потихеньку вже звикла до їх присутності».
Спочатку жінка боялася зізнатися односельцям у тому, що бачить і чує. Але якось до неї прийшла сусідка, яка до того поховала чоловіка, і зі сльозами почала розповідати, як тужить за ним. Тут Ірина знову побачила тінь, яка стояла у жінки за спиною. То був сусідчин чоловік, покійний Василь, якого вона добре знала. «Скажи їй, - попросив привид, - щоб перестала знущатися наді мною. Інші вже давно вдома, а я через неї лежу в болоті: і знизу мокро, і згори капає. І нехай ночами не виходить на вулицю і не кличе мене. Якщо хтось і прийде, то буду не я, бо ми не можемо до вас приходити. Довго вагалася, а потім каже жінці: «Ти нащо вночі виходиш з хати і шукаєш його?». «А ти як знаєш?..». І розповіла, що справді щоночі ходить навколо хати і кличе чоловіка: «Васильку, ти де?».
Потім, коли в однієї жінки зник син, та ж сама сусідка по секрету розповіла про те, як ходила до Ірини. На щастя, серед мертвих жінка його не побачила, а мама, яка завжди радила і підказувала їй, сказала, що з хлопцем трапилася біда, але він живий і скоро повернеться.
Жінці ж, у якої померла маленька дитина, порадила трохи почекати: «Не плач, скоро твій синочок до тебе повернеться і ще одну душу з собою приведе. Через три роки в тебе будуть близнята».
Отак чутки про жінку з надзвичайними можливостями і пішли світом. Не всі, звичайно, вірять, але хто побував у неї, знає: дива на світі таки є.

«Вони бачать нас, лише прийти не можуть»
Як розповідає мама, у них там таке ж життя, як і в нас. Вона розповідає, що живе в такому ж місці, як і тут, що там так само біля хати росте лісок, а в ньому - такі ж дерева. Займається вона тим же, чим займалася за життя, і разом з татом живе в такому ж будинку, як наш… Каже, що тато так само, як і тут, розводить садові дерева, ходить на рибалку. І що там з ними живе наш пес, який здох 20 років тому. Каже, що там сонце світить, як і в нас, і така ж сама природа, і такі ж відчуття. Словом, повноцінне життя, але там інший світ, з іншими законами… Он, недавно прийшла до неї, щоб поговорити, а вона каже: «Йди, бо я не маю як, мама їсти кличе…».
А ще каже, що вони бачать нас постійно, лише прийти не можуть.
Одна жінка з нашого села розповідала, що, після того, як вони купили у Хмельницькому квартиру, дитина не хоче туди заходити, каже що боїться якоїсь злої маленької дівчинки, яка весь час ходить за нею. Хоча ніякої дитини ніхто з дорослих не бачив. Мама мені підказала, що їм треба виселятися з тієї квартири, бо там мешкають два привиди - дівчинки і її матері, убитих там років двадцять тому».
До речі, за словами Ірини, всі коти бачать примар і бояться їх, але з часом звикають і вже не реагують. А от звичайні люди гостей з паралельних світів можуть відчути через погане самопочуття, жахи, незрозумілу тривогу. І радить, якщо таке відбувається у когось у квартирі, освятити житло, або обміняти.
«Дехто запитує, чи можна самим поговорити з дорогими людьми, яких уже немає поряд, - каже жінка. - Турбувати їхній спокій дуже небезпечно, тому я нікому не радила б шукати з ними зустрічей. Викликати можна кого завгодно, а позбутися дуже важко. І буде потім хтось блукати у вас по квартирі і лякати ночами. Покійники ж, якщо захочуть про щось повідомити, знайдуть спосіб зробити це. Наприклад, через сон.
І взагалі, треба пам’ятати, що життя по той бік існує, і наші померлі завжди поряд. Але зіткнутися наші два світи можуть лише в ту мить, коли ми засинаємо. Он, вчора, коли я задрімала, мама підійшла і знову, як у дитинстві, легенько погладила мене по голові…».