ye-logo.v1.2

Олена Іванова: «Кожна людина — режисер свого щастя»

Суспільство 7544

Ця жінка впевнена, що хоч світ й існує за Божими принципами, але якою дорогою піти — справа совісті кожного. Тобто кожен з нас — режисер свого життя.

І хоч у відвертій розмові Олена Іванова, директор та генеральний продюсер «Дитячого телевізійного агентства», зізнається, що вкрай рідко буває у стані абсолютного задоволення, саме ця якість примушує її рухатися вперед, в ногу з часом, втілювати в життя найнеймовірніші плани. Так свого часу саме з її ідеї, наче із зернинки, у Хмельницькому зародилося дитяче телебачення — одне з перших в Україні. Щоправда, про телевиробництво такого масштабу, яким є воно сьогодні, тоді не мріяла навіть вона.

А ще Олена з тих, хто не відкладає життя на потім. Вона, як справжня жінка встигає скрізь: якщо того вимагають обставини — стоїть за камерою, знімає дитячі передачі, пише сценарії. А між тим «працює мамою» і вдома, виховуючи трьох власних дітей. «Я справді, дуже люблю дітей — своїх, чужих — неважливо, - зізнається вона. - Цю категорію населення просто обожнюю!»

«Телебачення було звичайним хобі»

- Працювати з дітьми мені завжди було цікаво. А тому я з дитинства бачила себе тільки в педагогіці і після школи пішла навчатися до педучилища. Потім пробувала вступити до столичного університету імені Драгоманова, але не дібрала одного балу. Втім, я не надто переживала, бо в Хмельницькому мене вже чекала робота в одному з дитсадків. Звісно, що наступного року я знову планувала підкорювати столичний вуз.

- А як же Ви потрапили на телебачення?

- Телевізійне життя «закрутилося» ще в педучилищі. Наталя Білявська, авторка дитячих телепрограм на «Поділля-центр», якось шукала в училищі дівчат, які б хотіли спробувати себе в створенні дитячих телепрограм. Серед чотирьох студенток порекомендували і мене. Відтак щосереди у нас були зйомки, ми писали сценарії... Тоді я й закохалася у світ телебачення. Щоправда, розглядала його, як звичайнісіньке хобі.

- І коли ж просто захоплення переросло в професію?

- Під час роботи в телекомпанії «Контакт». Туди мене запросили, коли я вже працювала в дитсадку. Так я почала поєднувати дві роботи. Навіть свої перш дитячі програми знімала в садочку. Саме тоді, працюючи над телепроектами, я зрозуміла, що мені не вистачає професійних знань, бо в більшості випадків опиралася лише на інтуіцію. Це був той переломний момент, коли я вирішила для себе, що хочу стати телережисером. І вже з весни почала готуватися до вступу в київський інститут театрального мистецтва імені Карпенка-Карого на кіно-теле-факультет. Уявіть собі - було 20 чоловік на місце! 80 відсотків бажаючих відсіювали на першому ж іспиті з акторської майстерності. Я готувала танець, ходила до нашого театру вчитися читати прозу, розучувала колискову... І вступила. Але роботи я не залишила. З понеділка по п'ятницю вчилася, а на вихідні - летіла до Хмельницького, писала сценарії, редагувала програми, складала графіки, начитувала тексти... Так тривало три роки. На третьому курсі я вийшла заміж і народила сина. Тож перевелася на заочне навчання.

- Ваш чоловік також працював на телебаченні?

- Так. З чоловіком ми зійшлися, як то кажуть, на професійній ниві. У нас в робочому тандемі усе чудово вдавалося, тому робочі стосунки швидко перейшли в сімейні. Можливо, тоді ми помилялися, вирішивши, що саме це може бути підставою для створення сім'ї. Але навіть зараз, після розлученя, ми залишилися гарними друзями. Він чудовий батько для наших двох дітей.

«Мій чоловік жодного разу не примусив у собі засумніватися»

- А свого нинішнього чоловіка Ви де зустріли?

- Це було справді несподіване місце. Якось в паспортному столі я оформляла документи для дітей, які від «Дитячого телевізійного агентства» збиралися на фестиваль до іншої країни. І тут в кабінет увійшов чоловік... Замість того, щоб займатися документацією, ми зацікавилися одне одним.

- І почали зустрічатися?

- Зовсім ні. Спілкуючись, ми шукали можливості якось переплести нашу діяльність: Павло займався ресторанним бізнесом, я очолювала «Дитяче телевізійне агентство». Насправді він став мені вірним і надійним другом. Мабуть, саме так і зав'язуються справжні стосунки, коли ти спочатку пізнаєш людину, переконуєшся, що вона тебе ніколи не підведе, не зрадить, завжди підставить своє плече. Подарунки, цукерки, рожеві окуляри — усього цього у нас не було. Але ми якось одразу, з першого дня знайомства, почали довіряти одне одному. І жодного разу він не примусив в собі засумніватися. Саме на цій довірі і зав'язалися наші стосунки.

- А хто першим зрозумів, що дружба таки переросла в кохання?

- Ми обидвоє тоді були неодружені — в мене було своє життя, у нього — своє. Але коли я зрозуміла, що ще трішки — і я вже не буду уявляти й дня без цього чоловіка, навіть вирішила поставити цим стосункам край. Павло зателефонував першим. Ми поговорили і зрозуміли, що нам потрібно бути разом. Завжди. А відтак все поділили навпіл — і відпочинок, і роботу, і виховання дітей, разом вирішували бізнесові проблеми, радилися, куди вступати його доньці, яким видом спорту займатися моєму синові, в який гурток віддати доньку...

- Гуляли гучне весілля?

- Ні, що ви! Це все таке другорядне. Для мене увесь пафос — абсолютно зайвий. Павло дуже хотів, щоб у нас були спільні діти. І це для мене стало найпереконливішим аргументом в тому, наскільки сильні його почуття. Адже матір своєї дитини чоловіки вибирають не просто так. А мені дуже хотілося зробити Павла щасливим, подарувати йому радість батьківства. І хоч після народження двох дітей лікарі мені не радили вагітніти, я таки зважилася. Нині нашій донечці вже два роки.

«На відпочинку я працюю. Мамою»

- Окрім справ у «Дитячому телевізійному агентстві», маєте спільний з чоловіком бізнес?

- У нас дуже багато планів. Ми відкрили ресторан, кав'ярню, туристичне агентство. Нещодавно зайнялися абсолютно новою справою — фермерством. Розводимо з чоловіком фазанів, павичів, страусів. Це цікаво, незвично для хмельничан, корисно для здоров'я. Плануємо збудувати справжню ферму. Взагалі, ми з чоловіком сповідуємо принципи здорового харчування і привчаємо до цього дітей. Сьогодні модно бути здоровим. І цю звичку потрібно прищеплювати змалечку. Я, як мати і дружина, чудово розумію, що на полицях магазинів натуральних продуктів немає, а тому хочу бути впевнена в тому, чим харчується моя сім'я.

- А як ваша сім'я відпочиває?

- Намагаємося кожні вихідні проводити на дачі поблизу Дністра. Хочемо, аби діти більше часу проводили на природі. Немає кращого для здоров'я, аніж побігати босоніж по росі, скупатися в річці, подихати свіжим повітрям. Обов'язково раз на рік з чоловіком влаштовуємо відпочинок для двох, і звісно ж, щороку їдемо відпочивати усією великою сім'єю. Щоправда, тоді я більше «працюю мамою», аніж відпочиваю, але для мене це завжди весело і цікаво.

- Тобто, ви можете назвати себе щасливою жінкою?

- Звісно ж! Але я дуже самокритична. А тому вкрай рідко буваю у стані повного задоволення. Тобто, сьогодні мене все влаштовує, але... І я знову починаю піднімати планку. Хоча, власне, саме ця якість примушує мене рухатися вперед в ногу з часом, з вимогами цього часу, розвиватися, модернізовуватися. Сьогодні я справді щаслива жінка. І навіть якісь труднощі мене не гнітять, бо з досвіду знаю, що за усіма негараздами — буде успіх. І взагалі я впевнена, що кожна людина — режисер свого життя. Як ти собі придумаєш своє кіно, так ти там і зіграєш головну роль.

- А в Бога Ви вірите?

- Так. Я розумію, що для певної гармонії світ має існувати саме за Божими принципами, тому віра — важлива у моєму житті. Але Бог наділив людину волею, і завжди дає їй можливість вибору. Якою дорогою піти — справа совісті кожного. І дітей намагаюся виховувати так, щоб вони розуміли, що кожен пожинає свої плоди.

«Мене назвали як... шоколадку»

- Така сильна жінка, як Ви, має якісь слабкощі?

- Маю, і намагаюся з ними боротися (сміється. - авт.). Сім'я, робота, купа бізнесових справ... В цій круговерті іноді не вистачає «п'ять хвилин» для повної пунктуальності. Іноді від цього страждає чоловік. Він за освітою військовий, а отже, пунктуальний, а я, як людина творча, завжди перебуваю в стані легкого хаосу. Щоправда, на важливі зустрічі намагаюся не запізнювати. А ще я дуже люблю шоколад. Можливо, цим і було продиктоване бажання відкрити власну кав'ярню, де було б багато солодощів, шоколаду, витав приємний аромат кави. Та що там, мене навіть назвали на честь шоколодної плитки!

- Невже!?

- Мама мені розповідала, що я два тижні була без імені: рідні ніяк не могли дійти з цього приводу згоди. Тато хотів наректи Тетянкою, бабуся-католичка - польським ім'ям... Якось до нас навідалася патронажна медсестра, побачила заплакану маму і каже: «Навіщо ж так довго обирати? Он, дивіться на столі лежить шоколадка «Оленка». Яке гарне ім'я!» Так я й стала Оленкою, котра дуже любить шоколад. Тому в мене завжди десь чи то в сумочці, чи в шухляді має бути шоколадна цукерка, як то кажуть, для повного щастя.

- А ще я знаю Ви страшенно любите подорожувати...

- Я хочу встигнути за життя об'їздити всю планету. Мені подобається пізнавати кожну країну з середини. Цікаво спілкуватися з людьми, не схожими на нас — слов'ян, намагатися зрозуміти їхню культуру, які ідеали вони сповідують, вивчати їхню мову. І я вкотре переконуюся, що світ такий цікавий, і люди такі різні...

- В багатьох країнах встигли побувати?

- Я побачила чи не всю Європу, Америку, Схід, багато островів... От в Японії ще не була, але хочу відвідати цю країну. Мрію побувати в Канаді — країні з високими соціальними принципами, гуманними підходами до людської діяльності, перейнятися цим духом. У чоловіка є мрія пожити деякий час серед дикої природи десь, скажімо, на австралійському континенті — без готелю, сервісу й інших благ цивілізації.

- А чи не хотіли б, скажімо, оселитися в іншій країні?

- Мені дуже комфортно в Польші та Чехії, знайома та рідна культура цих країн. Я люблю там просто ходити вулицями, дихати тим повітрям, вслухатися в гомін перехожих. Це мені близьке по духу, адже в мене польські корені, і в дитинстві в родині я навіть спілкувалася польською мовою. Закарпаття, Львівщина — це ті місця нашої країни, які я відвідую з величезним задоволенням. Але жити в іншому місті чи в іншій країні? Ні. Не місце красить людину, і не від краю залежить, добре тобі там, чи погано, а від тебе самого, від тієї атмосфери, яку ти сам створиш. Для себе усе це я створила в Хмельницькому.

Олена Іванова про те...

Як досягти мети: «Дуже важливо вміти чекати. Не піддаватися обставинам, не відкладати її до темної шухляди, не опускати руки, а вірити, що час прийде і все обов'язково владнається».

Про почуття: «Іноді люди запитують: «А що таке кохання?» Для мене кохання — у вчинках, у вмінні дарувати тепло, не вимагаючи чогось взамін, в бажанні робити щасливим когось і бути безкорисливим».

Про сім'ю: «Сім'я — це як будівельна компанія, де потрібно працювати кожному, по цеглинці вибудовувати стосунки, щоб вийшов справжній палац, де буде затишно і комфортно всім».

Чого не зможе пробачити: «Озираючись на прожите життя, я навчилася розуміти різних людей. Звісно, є вчинки, які важко сприймати, з якими потрібно боротися, але в кожної людини свій еталон цінностей. Несприйняття викликають люди, які можуть встромити ножа в спину. Але я вмію прощати».

Улюблені книги: «Читати люблю дуже. Але художніх творів читаю мало. Більше — філософії. Перечитала усього Річарда Баха. Мені подобається Ремарк, але не сюжетами, а намаганнями зрозуміти сутність та природу людини».

Улюблений фільм: «Сімнадцять миттєвостей весни», «Втомлені сонцем» і всі роботи Микити Михалкова.

Про фільм, який хотіла б відзняти: «Це були б дитячі казки! Можливо, щось з документалістики. Мені важливо, аби робота могла пробуджувати якісь почуття, примушувала думати, витягувала ці почуття назовні».

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую